У княжу добу була започаткована традиція використання символів, які з часом розвинулися в державну символіку: на монетах, будівельних цеглинах, кахлях, посуді, зброї, металевих відзнаках, ювелірних виробах, печатках проставлявся тризуб, що означало власність князя. Але той знак не посвідчував тільки приватну власність князя, бо його майно було одночасно і громадським, і державним. Тому тризуб символізував не тільки власність князя, династії Рюриковичів, а певною мірою Київську державу, її могутність. І цілком природно, що згодом він набув значення національного державного символу.

Тризуб зустрічається на монетах князя Володимира. З деякими відмінностями він був зображений на монетах Святополка та Ярослава Мудрого. Цілком подібний до цього знак зафіксовано на цеглині, добутій із руїн Десятинної церкви. М. Грушевський визнає тризуб за знак Київської держави. На думку деяких істориків, тризуб запозичений з Візантії. Утворився він з літер грецької азбуки, які складають титул монарха. З часом, зазнавши певних змін, він став геральдичною емблемою, що дає підстави вважати його державним гербом.

Матеріальних пам'яток щодо прапора Києворуської держави не зафіксовано. Проте деякі відомості з питань прапорництва присутні в тогочасних писемних і мистецьких творах. На зламі ХШ і XIV ст. з'явились чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найпоширенішим кольором був червоний. Використовували також білий та блакитний, рідше — жовтий кольори. Прапор Руської землі був переважно червоний із золотим тризубом-двозубом.

Одним з найхарактерніших виявів політичної культури Київської Русі було запровадження правових норм у врегулюванні внутрідержавного життя. Тодішній звід законів, своєрідний правовий кодекс "Руська правда", яку історики, правознавці схильні вважати своєрідною протоконституцією, що регламентувала політичні, економічні, морально-етичні, родинні відносини на етапі переходу від патріархально-общинного ладу до феодалізму. Базуючись на звичаєвому праві, вона відчутно вплинула на політичне зміцнення держави, запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних традицій, на формування правової культури. "Руська правда" передбачала не тільки відповідальність, але й права громадян, регулювала систему правосуддя і покарань за злочини. Поставши з правової традиції русичів, бо ще за Олега вони мали свої закони, "Руська правда" постійно вдосконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми та закони.

Отже, основними рисами політичного життя, які утвердилися в першій половині І тис. і значною мірою визначили політичну культуру сучасної України, є схильність нації до народовладдя, до республіканської форми державного правління, традиція федеративного державного устрою, підкорення політики нормам християнської моралі, гуманізм і соціальна справедливість як вищі принципи державної діяльності.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.