Політична ситуація в Західній Україні

План

1. Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях

2. Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом

Утвердження радянського тоталітаризму в західноукраїнських землях

У другій половині 40-х років відбувалося форсоване інтегрування західноукраїнських земель у тоталітарну систему. Це вимагало значної кількості партійно-радянських, інженерно-технічних працівників, вчителів, лікарів, кваліфікованих робітників тощо. В повоєнні роки зі східних областей України та з РРФСР сюди були направлені десятки тисяч спеціалістів, партійно-радянських працівників.

Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Всюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, в торгівлі, на транспорті, в системі освіти. Всі відповідальні посади обіймали русифіковані вихідці зі східних областей. Так, у 1946 р. із 15120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 (12,1%).

У жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову "Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України". Відповідно все доросле населення було взяте під невсипущий контроль. Злочинні методи колективізації, які свого часу застосовувались на Сході України, були повністю повторені у західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване "розкуркулення", арешти й депортація селян до Сибіру. За офіційними даними, протягом 1944—1951 pp. із західних областей УРСР було вивезено 66 тис. родин (204 тис. осіб).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви та приєднання її до руської православної церкви. У листопаді 1944 p., відразу після смерті митрополита А. Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації поставили вимогу підтвердити співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом через активну участь у ліквідації ОУН—УПА. Таке домагання Москви перевищувало можливості, суперечило ідейним засадам церкви. Це стало формальною причиною для її ліквідації.

У квітні 1945 р. в газетах "Радянська Україна" (Київ), "Вільна Україна" (Львів) з'явилася велика стаття за підписом В. Росовича (насправді Я. Галана) під назвою "3 хрестом чи ножем", яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема й на покійного А. Шептицького. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані й інші єпископи церкви. Всіх їх засудили до багаторічного ув'язнення.

У травні 1945 р. в пресі з'явилася відозва "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною", яку очолив греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г. Костельник. Група, яка була створена під егідою партійно-радянського апарату та за всебічної підтримки органів НКВС, розгорнула активну роботу в продекламованому напрямі. 8—10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, який прийняв таку постанову: "Собор греко-католицького духовенства, скликаний ініціативною групою по возз'єднанню греко-католицької церкви із православною, вирішив ліквідувати Берестейську унію 1596 p., відірватися від Риму і возз'єднатися з нашою православною церквою". З огляду на канонічне право, собор не мав правочинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа.

Після рішення собору кожному священнослужителю було надіслано повістку з пропозицією дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС— МДБ і депортовано до Сибіру. Загалом було вислано майже кожного третього священика греко-католицького віросповідання .

Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття. Ужгородська унія 1646 р. була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р.

Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав глухий протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла — вона пішла у підпілля, почався "катакомбний" період її існування (1946—1989). Г. Костельник був убитий в 1948 р. у Львові членом ОУН.

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски.

Підпільно-партизанська боротьба ОУН—УПА з тоталітарним режимом

Активний політичний та воєнний спротив сталінському режиму чинила ОУН—УПА. У програмних документах організації зазначалося, що вона веде боротьбу за самостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі поважання прав кожного народу на самостійний розвиток.

Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУН—УПА становила 90 тис. осіб. При цьому, за словами головнокомандуючого УПА Р. Шухевича, члени ОУН становили 50 % усього складу повстанців, 80% вояків УПА були вихідцями з селян. Керівний склад, включаючи і Р. Шухевича, сформувався переважно з різночинної інтелігенції.

Армію очолював головнокомандуючий і його штаб, у складі якого було кілька відділів: оперативний, політичний, бойової підготовки, зв'язку, санітарний і господарський. При головному командуванні діяв відділ служби безпеки (СБ), завданням якої було не допускати проникнення ворожої агентури в УПА, знешкодження її, проведення розвідки у ворожому стані. СБ функціонувала також у структурах територіальних органів (проводах) ОУН.

До складу УПА входило чотири групи: Північна, або Поліська (Волинь та Західне Полісся), Південна (Правобережжя), Західна (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття і Закерзоння), Східна (північ Житомирської, Київської, частково Чернігівської областей). Групи УПА складалися з військових округ, що мали по кілька відтинків. Відтинок об'єднував від 3 до 5 куренів. На початку 1944 р. УПА мала 50 куренів. Кожен курінь складався з сотень, сотні з чот, а ті з — роїв. Командирів підрозділів УПА, починаючи від сотні й вище, призначала крайова екзекутива (виконавчий комітет) ОУН. При Головному командуванні функціонувала старшинська школа з 4-місячним терміном навчання.

На весну 1944 р. організаційну структуру ОУН утворювали: Бюро Центрального проводу ОУН на рідних землях, краєві (обласні) проводи, окружні, надрайонні, районні, кущові (підрайонні). Первинною організацією, з якої починалося підпілля ОУН, була станична (сільська) організація.

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри; нищення комунікацій; диверсії; замахи на представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо.

У післявоєнний період чітко виділяються два етапи збройної боротьби ОУН—УПА: 1944—1946 pp. та 1947 перша половина 50-х років. На першому етапі характерним було намагання ОУН—УПА утримувати під своїм контролем великі території, вести бої великими силами із застосуванням мінометів та артилерії. Однак у важких боях 1944—1946 pp. УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі Головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. В 1947 р. воно розчленувало свої відділи на оперативні самостійні підвідділи (10—50 осіб), а частину бійців УПА приєднало до самооборонних кущових відділів ОУН. Відтоді бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. До 10 тис. повстанців під проводом керівника СБ ОУН М. Лебедя 1947—1948 pp. з боями через територію Чехословаччини прорвались у Західну Німеччину. Там вони отримали статус "Закордонних частин ОУН".

У цій боротьбі жорстокість допускали обидві сторони. Спалені й збезлюднені хутори та села на західноукраїнській землі — це часто справа рук не бандерівців" хоч як би не переконувала у протилежному радянська пропаганда, а тих, хто з ними боровся. Без селян бандерівці не змогли б так довго протистояти державній військовій машині, їм ні на кого й ні на що було опертися, нізвідки було черпати ресурси для боротьби.

Постійні облави, блокади цілих районів призводили до розгрому погано озброєних загонів УПА. Відчутним ударом для них стала загибель 5 березня 1950 р. головнокомандуючого УПА, керівника підпілля ОУН на західноукраїнських землях, голови УГВР Р. Шухевича. Його замінив В. Коваль (Крук), який у 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. У збройній боротьбі загинуло не менше півмільйона патріотів. Та ідею самостійної України підхопили інші покоління борців.

Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток УРСР в повоєнні роки був складним і неоднозначним. Україна вийшла на міжнародну арену, в її кордонах було об'єднано більшість етнічних земель, відбулося врегулювання територіальних питань з Польщею та іншими сусідніми державами, відбудоване народне господарство. Однак УРСР була позбавлена можливості самостійно вести зовнішню політику, перебуваючи у фарватері зовнішньої політики СРСР.

Після війни марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. В Україні були повністю поновлені структури тоталітарної системи, тривали репресії, особливо проти інтелігенції. Під забороною опинилася греко-католицька церква, на західноукраїнських землях відбулася насильницька колективізація. Збройний опір ОУН—УПА був зламаний.

Тоталітарний режим поновив довоєнну модель розвитку економіки країни з її жорсткими плановими показниками та абсолютним приматом важкої промисловості. Особливо складне становище склалося у сільському господарстві, яке залишалося відсталим, малорентабельним і не забезпечувало потреб населення у продуктах харчування, а промисловість у сировині. Матеріальний рівень життя населення залишався низьким, бракувало житла,