Ви пам'ятаєте перебіг подій напередодні війни. Фашизм загрозливо навис над Європою. Головною перешкодою на його шляху став Радянський Союз. Ворог планував загарбати його за чотири — шість тижнів. В пошуках "життєвого простору" фашисти розраховували на ресурси як всієї Європи, так, зокрема, і України. Ще в 1939 році Гітлер заявив, що йому потрібна Україна, щоб німців знову не змогли ослабити голодом, як це було у попередній війні.

Війна увірвалась у міста і села України 22 червня 1941 року. Весь народ піднявся на боротьбу з ворогом. Навіть попередня насильницька колективізація, терор і репресії, голодомор не змогли витравити з душі народу любов до Батьківщини. Коли справа дійшла до вибору: бути чи не бути Україні, народ в черговий раз продемонстрував найкращі якості своєї душі і став на захист рідної землі.

В перші ж місяці війни до лав Радянської Армії і Військово-Морського флоту влилося 2,5 млн. чоловік населення України. У військкоматах не було відбою від добровольців. Збір коштів у фонд оборони набув всенародного характеру.

Розрахунок ворога на блискавичне захоплення території Радянського Союзу, внаслідок якого різко впаде воєнний потенціал країни, не виправдався. Фронт і тил злилися воєдино. Незвичайша швидкість і оперативність і масштаби евакуації людей і підприємств на схід від лінії фронту порушили попередні плани ворога.

В Україні протягом кількох місяців на схід було перевезено майже 550 підприємств, майно тисяч колгоспів і радгоспів, МТС, багато наукових і навчальних закладів, культурні та історичні цінності. Евакуація 3,5 млн. жителів України, передусім кваліфікованих спеціалістів, дала змогу закласти фундамент майбутньої перемоги.

Важливе геополітичне становище України в центрі Європи викликало основні апетити ворога. Наш народ отримав, як кажуть, від Бога прекрасні кліматичні умови і найплодючішу землю. В усі історичні часи він хотів тільки одного — спокійно трудитись на своїй землі, жити в достатку за рахунок власної праці, ростити дітей і залишати їм у спадок мир і спокій, примножений власною працею добробут, міцну мирну державу з справедливими законами.

Як зазначає український історик М.В. Коваль, узагальнена мета фашистської Німеччини у війні проти СРСР виглядала так: 1) знищення більшовизму; 2) розгром великоруської імперії; 3) набуття колоніальних територій, передусім України.

Це й обумовило особливо кривавий характер воєнних дій в Україні, які продовжувались понад три роки. Саме Київська і Одеська оборонні операції 1941 року зірвали плани блискавичної війни Гітлера. Зокрема, до середини жовтня захисники Одеси відбивали безперервні атаки фашистських військ, які мали п'ятикратну перевагу. Після Курської битви, географічно пов'язаної з Україною, почалося масове вигнання фашистів з України. Багато місяців підряд жорстокі бої за визволення України вели 10 фронтів, окрема Приморська Армія, сили Чорноморського флоту та трьох військових флотилій. А це майже половина особового складу і бойової техніки усієї діючої армії. В складі діючої армії на вирішальному етапі звільнення України було біля 70 відсотків українців. Всього ж Україна дала фронту понад 6 мільйонів солдат.

Все для фронту, все для перемоги віддали і трудівники тилу. Жінки, пенсіонери, діти трудилися цілодобово на оборонних підприємствах країни. Неймовірний тягар воєнних нестатків, важкої праці, горя від смерті своїх близьких і рідних на фронтах війни впав на плечі працівників тилу.

Всім відомо, яка доля очікувала народ України у відповідності з планом "Ост". "Новий порядок", який несли на своїх багнетах гітлерівські війська, відрізнявся особливою жорстокістю по відношенню до українського народу. Метою фашистів було пограбування завойованих територій і знищення корінного населення. Моральний і фізичний терор, тактика "випаленої землі"—такою була політика німецько-фашистської влади в Україні. Весь світ знає село Лідіце в ЧехоСловаччині і Орадурсюр-Глан у Франції, спалені за опір фашистам разом з всіма жителями. А в Україні таких сіл нараховується загальною кількістю біля 320.

Не дивно, що переважна більшість громадян України вороже ставилася до окупантів. Проте багато хто з жителів західних областей України, переживши весь жах сталінських депортацій і репресій, зустрічали німецько-фашистських окупантів як визволителів. В їх пам'яті ще свіжими були спогади про те, коли вони були громадянами Австро-Угорщини, події Першої світової війни і окупаційна політика російських військ в Східній Галичині. Порівняння були не на користь радянської влади. Про існування німецького плану "Ост" ніхто з населення України не здогадувався.

"Нойєс орднунг" — новий порядок нацистів не забарився проявитися в усій своїй руйнівній силі. Расистська ідеологія арійської раси глибоко деформувала людську психіку, пробудила звірячі інстинкти. Брутальність поведінки фашистських окупантів перейшла всі межі: грабунок, садизм, ґвалтування, вбивства стали нормою поведінки німецьких солдат в Україні. Наприклад, в одному тільки Києві за роки німецької окупації було розстріляно більше людей, ніж загинуло солдат США у Другій світовій війні.

В "Книзі пам'яті України", яка є підсумком великої архівної роботи, здійсненої обласними редколегіями, стверджується, що Україна дала фронту понад 6 млн. солдат. З них 3 млн. загинули, кожен другий з тих, що залишився, став інвалідом.

Символами величі солдатського подвигу, мужності партизанів і підпільників стоять на нашій землі тисячі музеїв ратної слави, пам'ятників та обелісків. Зокрема на Одещині знаходиться 2415 братських могил, на яких золотими буквами викарбувані імена воїнів-визволителів, які загинули на землі України.

Одним з таких вражаючих пам'ятників високого героїзму народу у битві з фашизмом є обласна "Книга пам'яті України", видана друком в Одесі. В цій 10-томній історико-меморіальній праці вміщені імена 135 тисяч воїнів-одеситів, які загинули або пропали безвісті. В неї внесені також імена 2445 партизанів, підпільників, моряків, авіаторів, залізничників та інших громадян, мешканців Одещини. Всього ж в "Книзі пам'яті" вміщені імена більш ніж 156 тисяч чоловік — кращих синів і дочок нашої Батьківщини

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

У відповідь на нацистський "новий порядок" український народ піднімався на боротьбу в тилу окупантів. Існували дві течії руху Опору: підпільні комуністичні організації, а також націоналістичне підпілля (ОУН і УПА).

До кінця 1941 р. німцями була окупована вся Україна, окрім Криму. Відбувся новий адміністративно-територіальний поділ України. Вона була поділена на три частини — Дистрикт Галичина, Рейхе комісаріат Україна і Трансністрія. Велику частину України Гітлер віддав своїму союзникові І. Антонеску. З Одеської, південних районів Вінницької і західних Миколаївської області було сформовано нову румунську провінцію під назвою "Трансністрія". Чернівецьку та Ізмаїльську області також передали Румунії.

Таким чином, радянська влада не могла чинити опір окупантам, бо втекла разом з армією на схід. Народ України був залишений напризволяще. Реальною силою, що протистояла німецьким загарбникам, були радянські партизани і підпільні організації, а також політична організація ОУН.

Правда, перед війною радянське керівництво стверджувало, що війна буде вестись на чужій території і "малою кров'ю", тому приготування до партизанської і підпільної боротьби вважало недоцільним і шкідливим. Підпільні організації створювали поспіхом, не мали необхідної кількості кадрів. Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада частини залишених для підпільної роботи партійних працівників призвели до значних втрат радянського підпілля протягом першого року війни.

Щоб підірвати тили ворога, треба було налагоджувати диверсійно-партизанську боротьбу за допомогою місцевого населення. Хоч і з запізненням, партапарат організував розгалужену мережу органів для керівництва партизанським рухом. В Україні в червні-вересні 1941 р. було створено 23 підпільних обкоми КПРС, сотні міськкомів і тисячі партійних осередків. В тилових містах України почали працювати школи з підготовки диверсантів і радистів, які потім сотнями засилалися в тил ворога і зразу ж попадали до рук професіоналів з абверу або гестапо. Про дальшу долю багатьох з них невідомо й по сьогодні.

Побудована на бюрократичних засадах мережа управління ще не існуючим партизанським рухом виявилася недієвою. Багато які з керівних структур так і не розпочали активних дій. На середину 1942 р. ЦК КП(б)У мав відомості про 766 загонів чисельністю близько 26 тис. бійців. Активно діючими були лише кілька десятків.

Найбільш активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака і С. Руднєва у Спадщанському лісі на Сумщині. На Чернігівщині діяв загін під командуванням О. Федорова, який з часом перетворився на партизанське з'єднання. На Сумщині і в Брянській області Росії міцним партизанським формуванням став і загін під командуванням О. Сабурова.

У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема, С. Ковпак — від Путивля до Карпат. О. Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомостями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бійців.

У 1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого