Один із західних "учителів-кочівників"

План

1. Чи приречене людство на лібералізм?

2. Неолібералізм

Щодо країн колишнього СРСР західні ідеологи й політики по-стійно застосовують політику подвійних стандартів. Що добре для Америки, те не пасує країнам Східної Європи. Один із остан-ніх західних "учителів" доктор Богдан Гаврилишин, позаштат-ний радник Голови Верховної Ради України і прем'єр-міністра України, член Римського клубу, Національної академії наук Ук-раїни, Всесвітньої академії науки і мистецтва, в газеті "Зеркало недели" (№ 38, 30.09.2000 р.) друкує статтю "Україна між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем". Тут він розглядає можливість входження України у Східний слов'янський союз (ССС) або Євро-пейський Союз і зокрема зазначає: "Нині нерентабельно бути імперією. Краще домінувати над іншими країнами економічно, а не політично або територіально. Крім того, і це дуже важливий фактор, витрати на управління державою зростають у геомет-ричній прогресії зі збільшенням географічного простору й куль-турної різноманітності. Це одне з пояснень, чому багато малень-ких і гомогенних північноєвропейських держав досягли успіш-ного економічного розвитку. Чи потрібно Росії до її проблем управління федерацією додавати труднощі управління ССС?"

Уже не дивуєшся думці західних "учителів" про низькі розу-мові здібності українського та російського народів, які навіть не запитують себе: "А чому це Америці можна бути імперією, а Росії ні? Чому Європа і Латинська Америка створюють союзи, а нам не можна?" Адже сам пан Гаврилишин дуже тонко спостеріг, що "логіка створення ССС ґрунтується на географічній близькості, культурній і мовній схожості, вельми взаємозв'язаній економіці та спільній історії". Що іще потрібно для об'єднання? Гадаю, в Європейський Союз нас підштовхують з інших причин. Бо наве-дена Гаврилишиним аргументація не витримує критики.

Адже незримі керівники світу, що створили, до речі, й Рим-ський клуб, членом якого є пан Гаврилишин, мріють про світове панування, і на їхньому шляху до однополярного світу завжди стояла і стоїть Росія. Ось про що писав ще в 1904 році закритий журнал "Акація" (L'Acacia. De janvier a juin 1904, с. 96-98), який відображав намір керівництва масонських лож Великої ложі й Великого Сходу Франції: "Справжня політика Західної Європи повинна полягати в розчленуванні цього колоса (Російської імперії), доки він ще не став надто небезпечним. Треба було б використати можливу революцію для відновлення Польщі як за-хисного валу Європи, а решту Росії розділити на три або чотири держави. Політика рівноваги сил до виникнення Сполучених Штатів Європи, якій Франція буде сприяти, залишається, зреш-тою, єдино придатною в даних умовах". Ця ж політика залиша-лася в 1917 році й частково здійснювалася в 1991 році знову ж завдяки "п'ятій колоні", створеній невидимими правителями. Тож кому служить пан Гаврилишин: Україні чи тим, хто зробив її громадян жебраками й продовжує далі депопуляцію українців?

"Тісні економічні відносини, — пише Гаврилишин, — з Ро-сією бажані, враховуючи економічну взаємозалежність, і особли-во залежність України від російських енергоносіїв. Проте полі-тичний союз, найімовірніше, спричинив би катастрофічні на-слідки. Україна була б приречена на економічну відсталість, політичну субординацію та громадянські конфлікти. Її позбави-ли б можливості збудувати по-справжньому вільне, демокра-тичне суспільство з ефективною економікою, сильною колектив-ною самоповагою, самосвідомістю і можливістю почуватися ча-стиною прогресивного світового співтовариства".

Отже, нам дали можливість будувати не справжнє "вільне, де-мократичне суспільство"? Раніше у своїх працях пан Гаврили- шин говорив, що ми годуємо Росію, а тепер хочемо, щоб Росія давала нам енергоносії, а ми в цей час були б у Європейському Союзі, де ніхто нас не чекає і де ми нікому не потрібні. Він це доб-ре розуміє, тому пише: "В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії. згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі бачення, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є виклик". Оче-видно, це є виклик самого пана Гаврилишина. А народ України має зрозуміти нарешті, хто довів його до зубожіння за останні де-сять років, хто лякає країну наступом десятиліття техногенних катастроф, чиї завдання виконують західні вчителі й консультан-ти. Пану Гаврилишину належало б залишити свої думки при собі, а Заходу не фінансувати тих, хто дає поради, які ведуть до обгороджування територій і вивільнення простору для "золото-го мільярда" Френсіса Фукуями.

Усі ідеології беруть початок на Заході. Комунізм, мондіалізм, глобалізм і лібералізм — його "дари" українському народові. Серед них — і прогноз: фактор історії кожної нації з часом зник-не, а разом з ним зникнуть і нації. Однак за весь період існування СРСР ні ідеологічний вплив, ні терор не змогли усунути націю як реальність. Саме завдяки їй народ зберігає історичну пам'ять. Саме історична свідомість, яку хочуть із нас витруїти, нагадує людям про ті джерела їхньої людяності й духовного життя, які зміліли у збіднений духовно час. Як ми визначаємо наше став-лення до історії — справа не лише істориків. Історія — це живі спогади, це пам'ять народу, пам'ять нації. Втрата історичної па-м'яті загрожує народу божевіллям.

Професор Рормозер у своїй монографії про кризу лібералізму застерігає про небезпеку одностороннього лібералізму, який за-зіхає на самостійне вирішення всіх проблем і заводить суспіль-ство у глухий кут. Він полемізує з яскравим представником захід-них лібералів Френсісом Фукуямою, який у минулому очолював відділ в американському зовнішньополітичному відомстві й вис-ловив у своїй книжці "Кінець історії" думку, що з кончиною соці-алізму в історії залишається лише остання формація — лібера-лізм і що віднині лібералізмові нібито нема альтернативи. І якщо люди справді навчені гірким досвідом історії, то їм, так би мо-вити, ні до чого більше прагнути, крім лібералізму. Усі альтерна-тиви лібералізму, нацистська, фашистська чи соціалістична, заз-нали краху. Єдиним переможцем у цьому змаганні виявився лібе-ралізм.

Чи приречене людство на лібералізм?

Згідно з Фукуямою, людство, сказати б, приречене на лібера-лізм самою історією. Мовляв, 200-річний процес епохи Нового часу показав, що єдиною дієздатною системою, яка зустрічає за-гальне схвалення й оптимально виражає права та потреби лю-дей, є лібералізм.

"Однак якщо уважно придивитися до картини світу після па-діння соціалізму, ми встановимо, — пише Рормозер, — що, на противагу твердженням Фукуями, про перемогу лібералізму в усіх країнах Східного блоку, насамперед колишнього Радянського Союзу, не може бути й мови. Більше того, там відбувається свого роду консервативна революція. Росія повертається до своєї влас-ної суті, до своєї історичної самосвідомості, до спадковості наці-ональної самосвідомості, навіть православного християнства. Багато росіян мріють про відродження монархії, династії Рома- нових. Як пояснити такі процеси?"

У Східній Європі й на території колишнього Радянського Союзу народи повертаються на арену історії, де борються за свою на-ціональну ідентичність. Сьогодні історичну силу, яка прокладає собі дорогу, являє собою не лібералізм і не соціалізм, а консерва-тизм. В Україні зростає національний соціалізм.

А що відбувається на Заході? Скептичне ставлення до мааст-рихтських договорів щодо економічного об'єднання Європи аж до відмови від цих договорів пов'язане з тим, що народи не хо-чуть, аби ними керувала надалі наднаціональна, централізована бюрократична система. Ця система відповідає логіці епохи Но-вого часу, але вона ігнорує ті життєві порядки, які склалися про-тягом багатьох поколінь.

Якщо згадати дебати щодо "Маастрихту" в Англії й Франції, то прибічники європейського проекту надихалися національни-ми мотивами. Участь Франції в проекті необхідна, щоб забезпе-чити майбутню велич Франції, а участь британців в об'єднаній Європі має єдиний сенс — забезпечити національні інтереси Ве-ликобританії.

Однак глибинна проблема залишається — проблема бідності, величезного розриву в рівні життя між високорозвиненими і сла- борозвиненими країнами. Апологетам лібералізму не варто забу-вати: у жахливому зубожінні населення "третього світу" винен Захід. Він практикував у країнах, що розвиваються, політику, яка виходила з моделі динамічного і високорозвиненого індустріаль-ного суспільства. Застосування цієї моделі в країнах "третього світу", без урахування місцевих умов, призвело до занепаду на-ціональних культур, соціальних спільнот і життєвих форм, що склалися там історично. І винен у цьому був не комунізм, а на-справді капіталізм, політика міжнародних фінансових організа-цій, насамперед — Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Світового банку. Сподівання принести прогрес у ці регіони, дію-чи за принципами капіталістичного мислення, виявились нере-альними. Руйнування культури і природи в країнах "третього світу" набуло таких жахливих масштабів, що звідти хлинули по-токи іммігрантів, яких ще не знала історія.

Неолібералізм

Поза межами частини академічного середовища й ділового співтовариства термін "неолібералізм" майже невідомий; його не вживає широка громадськість. У США неоліберальні ініціативи подаються як політика вільного ринку, що заохочує приватне підприємництво, особисту відповідальність і свободу вибору споживачами. За їхнім визначенням, ця політика протистоїть і руйнує безплідну діяльність некомпетентного, бюрократичного й паразитичного уряду. Він не може зробити нічого вартісного, навіть якщо має такі наміри, кричать послідовники неолібера-лізму. Завдяки зусиллям PR-спеціалістів, яких фінансують корпо-рації, такі погляди вважаються майже священними і не