Проте чимало вчених і аналітиків мають іншу точку зору на неолібералізм. Один із них — Роберт Макчесні з Іллінойського університету (Урбана-Шампейн США). Він так визначає цю па-радигму: "Неолібералізм — це політика, за допомогою якої порів-няно нечисленна група людей, керуючись власними приватними інтересами, здатна поставити під свій контроль більшу частину со-ціального життя, до того ж вона використовує цей контроль з ме-тою збільшення своєї особистої користі".

Він стверджує, що протягом двох десятиліть неолібералізм виступає в ролі політико-економічної тенденції, що панує в світі і прийнята політичними партіями як традиційно лівих, так і пра- вих сил. Ці партії та їх політика є виразниками інтересів не менш як тисячі корпорацій, які інвестують ці політичні партії.

Економічні наслідки такої політики скрізь виявились однакови-ми — такими їх і слід було очікувати: неоліберальна політика при-звела до значного поглиблення соціальної та економічної нерів-ності, до помітного збільшення зубожіння найбідніших націй і на-родів світу, до катастрофи навколишнього середовища, нестійкого стану економіки в глобальному масштабі та безпрецедентного зба-гачення купки багатіїв. Побачивши наслідки неоліберальної полі-тики, її апологети почали стверджувати, що заможно житимуть і широкі маси населення, якщо неоліберальній політиці, яка призве-ла до загострення зазначених проблем, не будуть . заважати.

Чи не нагадує це нам, жителям України, обіцянки наших мож-новладців протягом останніх 11 років? Ось-ось запрацюють ре-форми, ось підуть інвестиції, тільки треба більше демократії, підвищити вартість на енергоносії, комунальні послуги — і тоді, мовляв, український народ буде вдячний першому й другому президентові, всім прем'єр-міністрам, міністрам і гендлярсько- лихварський еліті за щасливе життя.

Проте облишмо емоції й проаналізуймо економічні наслідки неоліберальної політики в окремих країнах, щоб показати "до-сягнення" неоліберальної доктрини, яку інтелектуал і провідний борець за демократію й супротивник неолібералізму Ноам Хомський назвав Вашингтонським консенсусом.

У своїх працях Хомський з'ясовує, що неолібералізм — це не нова політика, а лише сучасний варіант боротьби купки багатіїв за обмеження політичних прав і громадянських можливостей більшості населення планети. А в глобальному масштабі — за підвищення рівня життя "золотого мільярда" і поступове зни-щення "туземного населення", тобто населення країн, що не вхо-дять до "золотого мільярда".

"Неоліберальний Вашингтонський консенсус — зазначає Хом-ський, — є політикою, що ґрунтується на окремих ринкових прин-ципах і здійснюється урядом США. Цей курс часто подається у вигляді структурного корегування, підпорядкованого таким пра-вилам: лібералізувати ціни й фінанси, дати ринку встановити (виправити) ціни, покінчити з інфляцією ("макроекономічна ста-більність"), здійснити приватизацію. Ця політика ".здійснюється урядом США і значною мірою підконтрольними йому міжнарод-ними фінансовими установами щодо більш вразливих суспільств". Ці міжнародні фінансові установи ділова преса світу називає "фак-тичним світовим урядом нової імперської ери". Ми дали їм назву Фінансового інтернаціоналу.

Правила структурного корегування можуть бути дещо зміне-ні, але їх суть залишається незмінною. Мета такого визначення полягає в тому, аби нагадати: владні державні інститути діють не самостійно, а відображають розподіл влади в суспільстві в більш глобальному масштабі. Ось чому ми називаємо нашу владу коло-ніальною адміністрацією.

"Головними архітекторами" неоліберального "Вашингтон-ського консенсусу", пише Хомський, є господарі приватної еко-номіки, переважно гігантські корпорації. Вони контролюють значну частину міжнародного господарства і мають кошти, які дають їм змогу визначати політику і формувати думки й погляди людей". За твердженням історика дипломатії Джеральда Хейга, "після Другої світової війни Сполучені Штати заради власної ко-ристі взяли на себе відповідальність за благополуччя світової ка-піталістичної системи".

По війні США посіли провідне становище в економіці світу, володіючи половиною світових багатств. Природно, що "голов- ні архітектори" цієї політики мали намір використати цю могут-ність для створення глобальної системи, яка б відкривала дорогу до казкового збагачування.

Документи, складені у вищих ешелонах влади американської адміністрації, як найпершу загрозу інтересам США, зокрема, в Латинській Америці, розглядають "радикальні" й "націоналі-стичні режими". Отож вони, мовляв, і несуть відповідальність за нав'язування народу політики, спрямованої на "негайне підви-щення низького життєвого рівня мас", на заохочення економіч-ного розвитку, націленого на задоволення внутрішніх потреб країни. Ці тенденції заходять у конфлікт з потребами "політич-ного й економічного клімату, сприятливого для приватних інве-стицій", який до того ж гарантує вивезення прибутків і "захист нашої сировини", — нашої, навіть якщо її добувають в інших країнах. Через це впливовий розробник планів Джордж Кеннан порадив нам "припинити розмови стосовно невиразних і нере-альних цілей щодо прав людини, підвищення життєвого рівня й демократизації" і "діяти за допомогою безпосередніх силових концепцій, не обтяжуючи себе ідеалістичними лозунгами" про "альтруїзм і благодійність світу", — незважаючи на те, що такі лозунги є прийнятними й навіть обов'язковими у публічних про-мовах.

(Наша влада бажає інтегруватися в усі міжнародні організації незалежно від того, що вони собою являють і яка їх мета. Проте, знову ж таки, чому уряд, який існує на наші гроші, гроші плат-ників податків, не запитує в українського народу: чи хоче він цієї інтеграції? І що вона дасть народові, а не купці багатіїв? Я став-лю запитання Анатолію Максимовичу Зленку: "Чи справді наше членство в НАТО було б великим кроком уперед?" (Голос Украї-ни, № 165, с. 4). І відповідаю: я, українець, не зацікавлений бути членом НАТО. Більшість моїх знайомих — також. Бо ця органі-зація є інструментом поневолення народів.)

Зазначені матеріали — частина доповіді, яка сьогодні доступ-на, але майже невідома широкому загалові.

"Радикальний націоналізм" нестерпний взагалі, але він являє "загрозу стабільності" і в ширшому сенсі. Коли Вашингтон го- тувався до повалення першого демократичного уряду Гватема-ли в 1954 році, Держдепартамент США офіційно попереджував, що Гватемала "перетворилась у зростаючу загрозу для стабіль-ності Гондурасу й Сальвадору. Її аграрна реформа є потужною пропагандистською зброєю, її велична соціальна програма до-помоги робітникам і селянам у переможній боротьбі проти па-нуючих класів та великих іноземних підприємств — надзвичайно приваблива для населення центральноамериканських сусідів, де переважають ті ж самі умови". "Стабільність" означає безпеку для "пануючих класів і великих іноземних підприємств", чиє благополуччя потрібно зберегти. Такі загрози "благополуччю світової капіталістичної системи" виправдовують терор і під-ривну діяльність заради відновлення "стабільності". Але хіба не про таку "стабільність" говорить у своїх виступах наш прези-дент?

Одним із найперших завдань ЦРУ була участь у широкомас-штабних зусиллях, спрямованих на підрив демократії в Італії у 1948 році, де побоювалися "неправильних" результатів виборів. Проте якби підривна діяльність провалилася, планувалася пря-ма воєнна інтервенція проти Італії. Це подається як зусилля, спрямовані на "стабілізацію Італії". Заради досягнення "ста-більності" можна навіть "займатися дестабілізацією". Так, ре-дактор журналу "Форін афферз" пояснює, що Вашингтонові довелося "дестабілізувати "демократично" обраний марксист-ський уряд Чилі", бо "ми були сповнені рішучості шукати стабільність".

Націоналістичні режими, що загрожують стабільності, досить часто називають "вірусами", здатними заражати інші держави. Італія 1948 року — тільки один приклад цього.

Двадцять п'ять років тому Генрі Кіссінджер описував Чилі як вірус, здатний поширити хибні уявлення щодо можливостей со-ціальних змін; що цей вірус вражає інших, ту ж Італію, все ще "нестабільну", незважаючи на здійснення багаторічних програм ЦРУ, спрямованих на підрив італійської демократії. "Віруси" слід знищувати, захищаючи інші держави від інфекції: найдієві-шим засобом вирішення цих завдань є насильство, яке залишає за собою огидний слід масових убивств, терору, тортур, руйнацій. І це насильство здійснює НАТО.

У таємному плануванні США кожній частині світу після Дру-гої світової війни відводилася певна роль. Так, Південно-Східна Азія мала постачати сировину індустріальним країнам. Африку "експлуатуватиме" Європа. І так ... увесь світ.

Наслідки визиску Африки добре відомі. Сьогодні на 800- мільйонному континенті 300 млн голодуючих, 50 відсотків дітей вмирають, не доживши до 5 років. Із 30 млн хворих на СНІД у світі — 21 млн — африканці. В Зімбабве кожен десятий житель заражений. Середня тривалість життя в Африці внаслідок "най-більшого геноциду в історії людства" становить трохи більше 40 років. В африканських селах — ні світла, ні телефонних ліній. Із 300 млн користувачів "всесвітньої павутини" лише один мільйон — африканці. Впродовж останнього сорокаліття більш як у ста вій-нах загинуло понад 10 млн африканців. 47 громадянських війн в Африці впродовж 1967-2000 років, за даними Світового банку, були викликані боротьбою за контроль над мінеральними ресур-сами. Французький президент Жак Ширак, звертаючись до своїх "чорних братів" на черговому франко-африканському саміті, емоційно зауважив: "Головне завдання людства — це вилікувати Африку". Президент США Джордж Буш із дещо меншим емоцій-ним запалом відзначав, що Африка лежить у зоні глобальних інтересів Америки. Але це не більше ніж дипломатична ввічли-вість. Насправді із західних берегів на Африку дивляться як на безнадійного утриманця. Америка витрачає на п'ятимільйонний Ізраїль 3 млрд доларів у рік, а вісімсотмільйонна Африка отри-мує близько 800 млн доларів,