З іншого боку, колишній президент Заїру Мобуту володіє ка-піталом близько 7 млрд доларів, майже сто мільярдів доларів "крутяться" в сім'ї можновладців Нігерії. Для багатьох африкан-ських правителів державна казна асоціюється з особистим банків-ським рахунком, поліція — з власною армією. Чимало з них уже давно перетворили свої країни в офшорні зони. Прикладом може слугувати Ліберія, яка була створена звільненими американськи-ми рабами й понад сто років жила практично за американськими законами. Сьогодні правитель країни Чарльз Тейлор, згідно з декретом, який він сам і підписав, розпоряджається "усіма стра-тегічними предметами споживання". У підсумку Ліберія — це фактично корпорація "Чарльз Тейлор інкорпорейтед".

Африці необхідні інвестиції. Але її правителі не вкладають грошей в економіку своїх країн. Почуваючи себе тимчасовими правителями, вони витрачають вкрадені кошти на купівлю пред-метів розкоші чи інвестують їх в економіку Європи або США. А іноземці вкладати кошти в бідність і в корумповану владу не бажають.

"Функції", відведені Латинській Америці, стали явними на конференції країн Західної півкулі в лютому 1945 року, де Ва-шингтон висунув "Економічну хартію обох Америк", яка повин-на була викорінювати економічний націоналізм у "всіх його фор-мах". Вашингтонські розробники планів розуміли, що нав'язати цей принцип буде важко. Документи держдепартаменту свідчи-ли, що латиноамериканці віддають перевагу "політиці, спрямо-ваній на значно ширший розподіл багатств і піднесення рівня життя мас", що, мовляв, вони переконані: від розвитку ресурсів країни найбільше виграють жителі самої країни.

Ідея, явно неприйнятна для американців: від ресурсів цих країн "найбільшу користь повинні отримати" інвестори зі США, тоді як Латинській Америці належить виконати тільки службові функції, не дбаючи про свій "надзвичайно індустріальний розви-ток", який має зазіхнути на інтереси США.

В наступні роки позиція США взяла гору, хоча і не без про-блем. Вона була утримана за допомогою засобів, які нема по-треби перераховувати, вони й так добре відомі спеціалістам. Від часу заснування США майже 50 разів здійснювали збройні акції проти країн Центральної Америки, зокрема, 10 разів проти Нікарагуа. Від появи Рейгана в Білому домі традиційно експан-сіоністський курс США в Центральній Америці набув як ніколи войовничо-інтервенціоністського характеру. Там уперше дала про себе знати політика неоглобалізму, курс на збройну присут-ність у кожній точці світу, яка оголошувалася зоною інтересів

США, на перетворення політичного конфлікту у воєнний та його інтернаціоналізацію. Ще ніколи у своїй історії США не здійснювали проти держави, зокрема, Нікарагуа, з якою вони підтримували дипломатичні відносини, такого всеохоплюючого інтервенціонізму — від економічної блокади до мінування портів.

Водночас Європа і Японія відновлювалися після воєнної руй-нації, а світовий порядок пересувався до триполюсної моделі. США зберігали своє домінування, витримуючи східноазіатську конкуренцію в Південній Америці.

Найважливіші зміни відбулися три десятиліття тому, коли адміністрація Ніксона демонтувала післявоєнну глобальну еко-номічну систему, в рамках якої Сполучені Штати насправді були всесвітнім банкіром і не могли більше впоратися з цією функ-цією. Цей односторонній акт, в якому брало участь багато дер-жав, призвів до гігантського збільшення некерованих потоків капіталу.

В 1971 році 90 відсотків міжнародних фінансових угод стосу-валися реальної економіки — торгівлі чи довготермінових інвес-тицій, а 10 — були спекулятивними. Проте через 20 років процент-не відношення змінилося на протилежне, а на початок 1995 року майже 95 відсотків значно більших коштів були спекулятивними, зі щоденними потоками, які переважають загальні резерви для міжнародного обміну семи найбільших індустріальних країн майже на один трильйон доларів у день, і досить короткотермі-новими: майже 80 відсотків коштів поверталися за тиждень чи навіть за кілька днів. Наприкінці 70-х років відомі економісти по-переджали: цей процес може спричинити повільне зростання еко-номіки з надзвичайно низькою заробітною платою. І пропо-нували заходи, які мали нейтралізувати ці негативні наслідки. Проте "головні архітектори" Вашингтонського консенсусу від-дали перевагу високим прибуткам.

Так звані комуністичні країни розміщувалися за межами цієї глобальної системи. Проте в 60-ті роки, після грошової реформи, тут розпочалася стагнація економіки, і через 20 років регіон по-вернувся до свого звичного статусу — обслуговування західних країн. Після відомих подій кінця 80-х років влада залишилася в руках комуністичних бюрократів та кримінальних синдикатів. Ця модель досить відома країнам "третього світу", і наслідки її також. Переважна частина населення живе за межею бідності, а колоніальна адміністрація отримала велетенські багатства. Це знову ж таки ситуація, досить характерна для країн, залежних від Заходу.

Відомі й наслідки широкомасштабного насильства, здійсню-ваного для забезпечення "благополуччя світової капіталістичної системи". На недавній конференції єзуїтів у Сан-Сальвадорі на-голошувалося, що з часом "культура терору приборкує очікуван-ня більшості". Люди уже можуть навіть забути про альтернати-ви, які пропонуються тим, хто має владу, хто рекламує наявну систему як величезну перемогу свободи й демократії.

Такі контури глобального порядку, в рамках якого сформу-вався "Вашингтонський консенсус".

А тепер погляньмо на неолібералізм ще з однієї точки зору. Як на нововведення. За відправний пункт візьмемо недавню стат-тю Пола Крагмена у виданні Королівського інституту закордон-них справ у Лондоні. Погані ідеї, пише він, впроваджуються зав-дяки тому, що вони вигідні могутнім транснаціональним ком-паніям. У сучасну епоху здійснювалося багато експериментів з економічного розвитку, закономірностями яких не слід нехту-вати. Одна з них полягає в тому, що архітектори реформ, як пра-вило, мають успіхи, а ті, над ким експериментують, отримують тільки синці.

Вперше експеримент здійснили 200 років тому в Індії. "Кістки виробників бавовни й донині вибілюють рівнини Індії". Цей знач-ний експеримент став "поганою ідеєю" для тих, хто брав у ньому участь, тільки — не для тих, хто його спланував, і не для місцевої "еліти". Це ми добре бачимо й сьогодні. Проте ця модель продов-жує діяти: прибуток ставлять понад життя людини. Вражає ста-більність жахливих для більшості населення результатів — не менше, ніж риторика, що вітає нову вітрину демократії й капіта-лізму як "економічне чудо". Розглянемо, як це "економічне чудо" втілюється в окремих країнах.

Аргентина. Програма "структурної стабілізації" в найбільш чистому вигляді апробована в Аргентині. Внаслідок реформ у банківську сферу Аргентини було відкрито вільний доступ іно-земному капіталу. Це призвело до того, що в 1999 році в Арген-тині було відмито майже 15 млрд доларів, з них 6 млрд — нарко- долари. Однак це ще не все. За даними на жовтень 1999 року, 83 відсотки акцій 1000 найбільших компаній Аргентини належа-ли транснаціональним компаніям. Аргентина перетворилася в постачальника сировинної продукції.

Бразилія. Історія американізації Бразилії бере початок у 1945 році. Історик дипломатії й старший історик Центрального розвідувального управління (ЦРУ) Джеральд Хейнс пише, що США використовували Бразилію як "експериментальний май-данчик для сучасних наукових методів індустріального розвитку, який цілковито базується на капіталізмі". Експеримент здійсню-вали буцімто з найкращими намірами. Величезні прибутки отри-мали іноземні інвестори, але його розробники "щиро вважали", що й народ Бразилії матиме користь. Зайве описувати, що отри-мали іноземні інвестори, водночас, за свідченням міжнародної ділової преси, під військовим правлінням Бразилія перетворила-ся в "латиноамериканського улюбленця міжнародної ділової спільноти". За повідомленням Світового банку, дві третини насе-лення Бразилії не мають харчування, необхідного для нормаль-ної фізичної діяльності.

У 1989 році Хейнс описує "американську політику в Бразилії" як "надзвичайно успішну", як "справжню американську щасливу історію". 1989 рік був "золотим роком" з точки зору бізнесу, з по-трійними прибутками порівняно з 1988 роком, тоді як зарплата в промисловості — і до того одна з найнижчих у світі — знизилася на 20 відсотків. Відтак "Звіти ООН з розвитку людства" постави-ли Бразилію після Албанії. Проте коли біда зачепила й багатих, "сучасні наукові методи, що базувалися на капіталізмі" (за визна-ченням Хейнса), враз перетворилися на докази негативної суті й атавізму соціалізму: ще одна зміна думки, коли це потрібно.

Для оцінки досягнень слід нагадати, що Бразилію вважали однією з найбагатших країн світу, країну, яку понад 50 років опі-кували Сполучені Штати (знову ж таки з "благородними" на-мірами). Ця опіка призвела до збагачення невеличкої купки ко-лоніальної адміністрації, а переважну частину населення — до життя на межі бідності. Ось результати політики США в Бра-зилії.

Мексика. Нещодавно Мексику пропагували як взірець країни, що виконує правила Вашингтонського консенсусу і пропонували брати з неї приклад. І це тоді, коли заробітна плата в країні різко знижувалася, бідність зростала майже так само стрімко, як і кіль-кість мільярдерів. Таким знайомим стало й руйнування цього мі-фу наприкінці 1994 року. Нині половина населення Мексики не може задовольнити своїх мінімальних потреб у їжі, а бізнесмена, що здійснює контроль за ринком кукурудзи, знайдете в переліку мексиканських мільярдерів.

США. Вашингтонський консенсус було застосовано і на його батьківщині. Для більшості американського населення прибутки постійно знижувалися протягом 15 років. Аналогічна ситуація склалася і з умовами праці. Все це відбувалося в період економіч-ного буму. Нерівність у США досягла небувалих за останні 75 ро-ків масштабів. У США —