До цього додамо, що паралельно зі спадом виробництва відбу-валося спрощення його структури, тобто почало різко скорочува-тися виробництво продукції обробної промисловості та високо- технологічних виробництв у її складі. Ми бачимо, як в Україні здійснюється політика деіндустріалізації, руйнації наукомістких виробництв і відповідної інфраструктури, підрив самих основ су-веренного існування і шансів на самостійний розвиток. Різко зріс борг України, який на сьогодні становить майже 14 млрд доларів. Неабияку роль відіграє також щорічне вивезення капіталу.

Ця статистика переконливо свідчить про руйнацію промисло-вості й демографічну катастрофу, які загрожують національній безпеці України.

Все це дає підстави для того, щоб говорити про наперед спла-новані й підступно реалізовані колоніальною адміністрацією злочинні задуми західних колонізаторів.

Наддержавне управління Україною

Найрезультативнішим способом підкорення країн і народів є підкорення фінансове, що досягається психологічним та еконо-мічним тиском, інтелектуальною обробкою за допомогою бага-тьох чинників. Цілі держави й нації давно фінансово підкорені. Вони постійно платять данину, при цьому навіть не розуміючи, що потрапили в залежність. Не бачать сили, що тримає їх у своїх лабетах так уміло, що пригнічений навіть не відчуває тиску. Люди нібито мають право вільного висловлювання своїх думок, свободу слова, самі вибирають президентів, мерів, органи місце-вої влади і не розуміють, що суспільство, в якому вони живуть, використовується для того, аби невидимими каналами переки-дати багатства до рук гнобителів.

Вирішальні процеси відбуваються в кредитно-фінансовій сфері, через управління якою здійснюється наддержавне мані-пулювання нашою країною. Чи знає про це народ? Адже утаєм-ничено основний механізм управління країною через управління грошима країни, яке здійснює центральний банк, чи Національ-ний банк України, який є периферійною структурою наддер-жавного управління. В умовах демократії зарубіжні емісари доз-воляють робити все, що завгодно. Лише — не оперувати гроши-ма країни. А тим часом механізм руйнування добре відпрацьо-ваний з наддержавного рівня управління. І він дивовижно діє не-залежно від того, будують політики соціалізм, капіталізм чи лібералізм.

Цей механізм має назву паразитичного позичкового процен-та, який призвів до зубожіння половину населення планети. Мета його полягає в тому, щоб одна країна брала позичку в іншої, а не друкувала необхідну кількість своїх грошей. Це завдання вико-нує добре профінансована "п'ята колона" — Фінансовий інтер-націонал. Вони переконують керівників держав, що, мовляв, якщо надрукувати вагон власних грошей, то це призведе до інфляції. А ось якщо привезти з-за кордону вагон зелених папірців, то інфляції не буде.

Наявність у фінансовій системі кожної держави іноземної ва-люти означає, що ця держава керована наддержавним центром управління. І звісно, про те, щоб забезпечити національні інте-реси, вже не йдеться. Приховування цього істинного механізму управління державою і є тотальною дезінформацією народів.

В основі управління кредитно-фінансовою сферою лежить по-зичковий процент. Маніпуляціями його розмірів, пропорціями між власним та позичковим капіталом країни, схемами повер-нення боргів можна формувати різноманітні тенденції розвитку окремо взятої країни — від економічного краху до розквіту. Приховуванню цього, істинного, механізму управління і слу-гують розробки академічної науки, марксизму-ленінізму, демо-кратів, "опозиційних сил". І не випадково в Україні величезна кількість комерційних банків, понад півтори сотні. У їх створенні брали участь практично всі прем'єр-міністри, більшість віце- прем'єр міністрів, міністрів та депутатів усіх рівнів. Майже всі вони є позичковими установами, агентами Фінансового інтерна-ціоналу.

Нині кожна освічена людина розуміє, що США мають 60 від-сотків прибутку від торгівлі зеленими папірцями. Це справді папірці, які не мають жодної цінності. Ці прибутки знову ж таки йдуть у кишені Фінансового інтернаціоналу. І тисячу разів пра-вий П'єр Жозеф Прудон, який ще в ХІХ столітті сказав, що ос-новна причина сучасного злиденного становища народів — па-нування юдейських банкірів.

Який же вихід із ситуації? Як скинути доларовий зашморг з шиї українського народу? Рецепт простий. Для розвитку вироб-ництва необхідно законодавчо заборонити лихварство і видачу грошей під процент. Відмовитися від усіх міжнародних запо-зичень під позичковий процент. Надати гривні статус єдиного засобу платежів на території України, як це й зазначено в Кон-ституції України.

Для створення додаткових умов проти інфляції необхідно прийняти закон України про обов'язкову оплату експортних опе-рацій у національній валюті. Тобто всі товари, що продаються Україною за кордон, оплачуються гривнями. Фінансовий інтер-націонал боїться цього закону як чорт ладану, бо він унеможлив-лює доларове панування. До речі, такий закон прийняла Японія в 1948 році, після звільнення від американської окупації. Про японське економічне диво знають усі. В Японії ніколи не було вільного позичкового процента. І сьогодні він не перевищує 0,5% річних. Пам'ятаймо, що іноземний капітал не приніс жодній країні нічого, крім поступового й повного зубожіння, повної за-лежності від цього капіталу.

Фінансовий інтернаціонал оголосив нам невидиму війну й веде Україну до неоколоніалізму. Адже система кредиту з інсти-тутом позичкового процента викликає безповоротні втрати за статтею накладних витрат як у виробників, так і в рамках держ-бюджету, тобто є першим джерелом вартісної інфляції. Паперова грошова маса в Україні обмежується завдяки негласній установці ("золотого стандарту"), що вимагає забезпечення жорсткого прив'язування емісії гривні до наявних золотовалютних запасів країни, яку статистики називають грошовою базою. Так відбу-вається наддержавне управління вітчизняною фінансово-кредит-ною системою.

Колоніальна адміністрація України

Одним із наслідків загальноєвропейської емансипації й тріум-фу демократичних ідей було те, що кожен фантазер міг почува-тися призвідцем подій. Новий шлях до набуття ваги в суспільстві був занадто звабливим, щоб звертати увагу на життя людей і хибну політику. Це не може зупинити тих, хто женеться за зван-ням "ліберала", коли й саме повітря, здається, наелектризоване постійними розмовами про "реформи". Потрібно було захищати "права людини", а недоліки простіше знайти у віддалених наро-дів. Це був час розквіту самовдоволення, рай для тих, хто кричав про благо інших, не думаючи про те, скільки зла вони могли на-робити своєму народу. Цілі покоління таких благодійників ство-рили нову сферу діяльності — парламентаризм, який, крім оп-лесків, приносив величезну вигоду.

Нині ця публіка, в ім'я свободи й демократії, прав людини за-охочує й допомагає тим, хто пограбував і зробив жебраками власний народ. Політична еліта, засідаючи у Верховній Раді, вва-жає, що робить корисну справу для держави, а депутати нази-вають себе народними — напевно через те, що мають можливість робити "бізнес на депутатстві" за рахунок народу. Варто було б замислитися над тим, чому так поводиться політична еліта щодо власної країни і власного народу. Може виникнути й інше запи-тання: а чи не здійснюється політика так званої пустельної ідео-логії з метою нав'язати Україні неоколоніалізм?

Для наших співвітчизників не таємниця, що до влади прийшла компрадорська й гендлярсько-лихварська політична "еліта". Слово еліта не випадково взято в лапки. Визначення сучасної елі-ти досить ґрунтовно подає в книзі "Искушение глобализмом" відомий російський філософ і політолог О. Панарін: "Сьогодні бути елітою й реалізувати себе як еліта означає поставити себе в незалежне становище від національних інтересів і національних сподівань".

Вдумаймось у цей новий зміст поняття "еліта". Раніше народи покладали на національну еліту свої найкращі сподівання. Еліта була квінтесенцією народного досвіду, вона висловлювала волю нації, була своєрідним провідником народу до кращого майбут-нього. Все те, що обіцяли народам прогрес і просвітництво, втілювалося в діяннях національних еліт. "Тепер, в епоху глоба- лізму, — пише О. Панарін, — бути елітою означає, власне, член-ство в якомусь таємному інтернаціоналі, ніяк не пов'язаному з місцевими національними інтересами. Сучасні еліти являють со-бою щось на зразок замкнутого міжнародного клубу зі своєю корпоративною етикою, яка не має нічого спільного зі звичай-ною громадянською та політичною етикою, що зобов'язує слу-жити своїй країні, своєму народу й державі".

Досить влучне визначення О. Панаріним переважної частини української політичної "еліти". Політична еліта приймає пере-важно рішення, які нічого спільного не мають із запитами націо-нального життя. Компрадорська й гендлярсько-лихварська "елі-та" поводиться так, ніби вона давно вже не зважає на місцеве на-селення як на фактор, здатний впливати на неї. З ким насправді рахується "еліта" — це Міжнародний валютний фонд, Рада Європи, "велика сімка", місцеві олігархи й середовище, що ло- біює інтереси ТНК.

Так звана демократична риторика має своїм завданням заглу-шити свідомість людей і приховати основний політичний факт — послідовну відмову влади від принципу демократичного суве-ренітету народу. У певному сенсі наша політична влада має не менший тіньовий характер, ніж влада економічна. Її основні рі-шення замовляються не електоратом, не легально заявленими на-родними інтересами, а паралельно існуючими латентними струк-турами, які мають значно ефективніші механізми впливу, аніж наша декоративна демократія.

Проте цього вкрай мало, аби передати реальну атмосферу суспільного життя української держави. Наше життя характери-зується потворною інверсією: все те, що мало б існувати неле-гально, приховувати свої злочинні й ганебні практики, дедалі частіше й демонстративніше виходить на сцену, набираючи фор-ми панівної моди. Дедалі більше ідей Ніцше у так званій сфері ге-неалогії моралі, пов'язаних з