Суспільне життя демонструє ознаки викривленого простору, в якому звичні очікування людини неминуче залишаються нездійс-ненними. Особливо у сфері політики. Наша політична еліта не тільки не соромиться, а й відверто хоче набути вигляду колоніаль-ної адміністрації, яка щойно повернулася з-за кордону для інспек-ції місцевої еліти. Замість єдиного демократичного простору ми скрізь спостерігаємо дію подвійних підходів і стандартів. Мільйо-нам людей не виплачують заробітну плату або платять значно менше прожиткового мінімуму, прирікаючи їх на голод і деграда-цію. Однак ці факти жодного разу не стали приводом для владних дебатів і рішень. Проте щойно заходить мова про якісь дії тих чи інших меншин, від соціальних до сексуальних, усі гілки влади, й особливо "четверта", одразу мобілізують усі наявні сили для того, аби, сказати б, приборкати сили "консерватизму й націоналізму". Страйкарі-педагоги зі Львова не стали темою телевізійних дебатів, приводом для уважного погляду преси на проблеми виховання підростаючого покоління. Влада сприйняла це як інформацію, на яку не варто зважати. Проте тільки-но якийсь журналіст чи зло-чинний олігарх вступив у суто наукову дискусію стосовно сіонізму, як "четверта влада" одразу організувала тотальне інформаційне переслідування, а прокуратура, за поданням головного адмініст-ратора колоніальної адміністрації, спричинила килимове бомбар-дування Міжрегіональної Академії управління персоналом.

І тут уже йдеться про щось значно більше, ніж непрезентатив- ність ЗМІ та інших гілок влади, яка захищає інтереси меншості. Йдеться про справжню громадянську війну з більшістю. Інтуїція влади володіє загадковою безпомилковістю: вона приймає й реа-лізує рішення, протилежні очікуванням та інтересам більшості. Вся країна, прочитавши книгу Дмитра Чобота "Нарцис. Штри-хи до політичного портрета Віктора Медведчука", замислилась, а президент цієї ж країни, вочевидь, не сумніваючись у природі "нажитих ним капіталів", демонстративно призначає його гла-вою своєї адміністрації.

Уся країна начувана, що депутат Звягільський у 1994 році неза-конно вивіз з України до Ізраїлю 300 млн доларів, проте й досі за-сідає в парламенті і, без докорів сумління отримуючи депутатську платню, ухвалює рішення від імені обікраденого ним народу.

Уся країна, добре запам'ятавши досвід руйнівної приватизації промисловості, що закінчилася її масовим демонтажем і переки-данням коштів за кордон, недвозначно визначилася щодо прива-тизації землі — останнього бастіону національної економіки. Але українська політична "еліта" неприховано прагне і його зруйнувати. Як зазначає з цього приводу О. Панарін, "демокра-тична влада" довела, що вона послідовно виходить із презумпції провинності й відсталості народної більшості, у якої доведеться назавжди відбити бажання чинити опір. Відтворюється теза біль-шовизму, проголошена в розпалі світової війни: "Основний во-рог — у своїй власній країні". Але якщо більшовики при цьому опиралися на недовіру до "експлуататорської меншості", то су-часні так звані демократи — на расову недовіру до туземної біль-шості. Відбулося те, що Е. Гіддес назвав "відкріпленням" соці-ально-політичних і владних структур: відрив від "локального контексту" на користь глобального.

Так в епоху глобалізації з'явилася політична "еліта", яка від імені більшості відстоює власні інтереси, вважаючи себе глобаль-ним гравцем, котрий цурається не тільки власного народу, а й країни, де він живе.

Не випадково чимало вищих посадових осіб є членами різних латентних товариств: клубу "Ротарі", Ордену Великого Сходу Ук-раїни, Ордену Тамплієрів, лицарського Ордену Святого Станісла-ва, що є правонаступником ордену, заснованого в 1765 р. королем Польщі Станіславом ІІ Августом Понятовським, та ін. Пограбу-вавши народ, ця "еліта" хоче бачити себе породистою. А є попит — є й пропозиції. "Кожного, хто бажає мати зображення свого родо-вого герба... просимо звертатися до канцелярії Великого Пріора-ту Ордену Святого Станіслава в Україні." — це вже пропозиція шевальє Ігоря Коптілова, Герольдмейстера Великого Пріорату.

Як бачимо, сучасна "еліта" України не хоче бути з народом, а навпаки: прагне виокремитися. Й оскільки народові це може не сподобатися, то на цей випадок існує "ідеологія" з подвійним дном. Зовні — штампи епохи модерну: прогрес, права людини, загальнодемократичні цінності, щастя людини. По суті — таємна мова еліти, зрозуміла лише втаємниченим. "Еліта" вважає, що за рівнем освіти, культури, а головне — за джерелами прибутків, вона належить до "золотого мільярда" і уже "звідти" спілкується з українським народом. Таким чином формується подвійна мо-раль зі специфічною "мовою" й поведінкою.

Момент істини для політичної "еліти"

Що чекає українську правлячу олігархію (колоніальну адмі-ністрацію), яка ще зовсім недавно вважала себе стратегічним партнером США? Напевно, вона сподівається, що конвертація влади у власність дасть їй можливість отримати заповітний же-тон до "золотого мільярда" чи бодай претендувати на місце біля нього? Досить чітко з цього приводу висловився О. Панарін: "Племінним вождям і князькам, грізним "батькам народів" нада-на можливість розгулятися доти, поки зберігається завдання за-безпечувати руйнацію потенційно ворожих Заходу етнічних дер-жав". Проте вже сьогодні невдатливі кандидати у світову правлячу еліту, які чимало постраждали за членство в "золотому мільяр-ді", починають розуміти, що їх просто використали.

Злиденність нашої компрадорської та гендлярсько-лихвар-ської "еліти" полягає в тому, що вона не знає інших стимулів для спільного соціального життя, крім таких "простих" і зрозумілих, як нажива і страх. Власне, останню дилему пропагує ліберальна ідеологія як вищий підсумок історичного й культурного досвіду. Насправді це дилема вихолощеної секуляризованої свідомості, в якій зруйновано духовно-релігійну складову. Нажива й страх — поняття, що лежать у площині інстинкту. Якщо їм і відповідає якась форма соціальності, то це соціальність кримінальних угру-повань, активність яких "наснажується" наживою, а підпорядко-ваність "авторитетам" — страхом.

Свого часу більшовики затіяли авантюру соціалістичного пе-ревороту, виношуючи ідею світової пролетарської революції.

Вони перетворили "імперіалістичну війну" в громадянську, дек-ларуючи, що пролетаріат не має Батьківщини, а патріотизм і за-хист Вітчизни — це фальшиві лозунги білогвардійців. Проте коли світова пролетарська революція не відбулася, перед більшо-виками постала дилема: ганебно піти з політичної арени після кабального Брестського миру і розв'язання громадянської війни чи перетворитися на радянських патріотів та борців із західним імперіалізмом. Відомо, що правляча верхівка обрала останнє, про-вівши криваву чистку, знищивши інтернаціоналістів, виславши на Захід Л. Троцького і фізично знищивши його однодумців.

"Сьогодні історія повторюється, — пише О. Панарін. — Під-пільники лібералізму, що взяли владу, виявили готовність пере-творити зовнішню холодну війну на внутрішню, а за необхід-ності — і в запеклу громадянську війну, оголосивши, що цього разу найбільший ворог — у своїй власній країні. Аби швидше по-кінчити з ним, використовуючи підтримку Заходу, наші ліберали підписали свій "Брестський договір", але ще більш кабальний і руйнівний у стратегічному сенсі. І все це робилося із розрахун-ком на новий світовий порядок і світову ліберальну революцію на Заході, яка повинна назавжди покінчити з самими поняттями війни, Вітчизни, національного суперництва й конфронтації".

Зрадницька політична українська "еліта" пішла значно далі своїх російських "колег". Вона обеззброїла країну, оголосивши себе без'ядерною державою. Але нині настав момент істини і для наших лібералів. Світова ліберальна революція на Заході не від-булася. Замість роззброєння, в ім'я тотального миру й демокра-тичного світового порядку, Захід продовжує озброюватись, де-далі відвертіше демонструючи готовність підпорядкувати владу на планеті. А змовників ліберального перевороту в Україні, які так і не отримали подяки від західних "благодійників", чекає доля Л. Троцького та його прибічників. Йдеться не про "звичай-них" злодіїв і шпигунів — вони, як і в 1917 році, свою платню вже отримали від закордонних господарів.

Йдеться про тих, хто безвідповідально сприйняв нову полі-тичну утопію й безоглядно почав руйнувати власну країну. Безу-мовно, сучасна утопія підкріплювалася досить реальними блага-ми, пов'язаними з поділом державної власності, з протекціями і заохоченнями з боку різноманітних західних фондів і центрів. А сьогодні вже йдеться про останні, вищі гарантії новому про-шарку правителів і власників, яким у цих гарантіях відмовлено. Нова хвиля мілітаризму НАТО, політика американського уряду щодо Югославії, Росії та України однозначно свідчать про крах українських лібералів.

Простежується цілковита аналогія з 1920-ми роками. Руха-тися лібералам нікуди — на них "пудовими гирями" висить кон-вертована власність, яку вони не бажають втрачати. Особливо очевидним це стає після випадку з колишнім прем'єр-міністром П. Лазаренком. Зважаючи на таке віроломство американців, які розпочали свої викриття української олігархії, вони мають тіль-ки одну перспективу: перетворитися з ліберальної компрадор-ської та гендлярсько-лихварської політичної "еліти" на патріо-тичну, яка вирішила більше не терпіти втручання Заходу у внут-рішні справи.

Інтригу цього процесу ми спостерігаємо з березня 2002 року. Пропрезидентська партія могла б піти конституційним шляхом, на якому її очікувала б поразка на виборах і відхід від влади. Проте вона не здатна до компромісів і сповідує принцип "пере-можець отримує все". Але той, хто не готовий поступитися опо-зиції — приречений здобути опозицію у власному таборі. Точні-ше — не звичайну опозицію, а новий курс,