З огляду на транскордонний характер переважної більшості екологічних проблем, обмеженість національних ресурсів для їх вирішення та необхідність поєднання зусиль на наднаціональному рівні, розвиток демократичних процесів в Україні та її прагнення до інтеграції в Європейське співтовариство, міжнародне природоохоронне співробітництво стало логічним і необхідним елементом державної діяльності [4].

Україна є стороною Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (КТЗПВВ) та трьох з восьми її протоколів - Протоколу про довгострокове фінансування ЕМЕП, Протоколу про обмеження викидів окислів азоту або їх транскордонних потоків, та Протоколу про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків, принаймні на 30 відсотків. Так як найбільші внески у викиди N0 та 802 стосуються діяльності теплових електростанцій, Кабінет Міністрів у 2001 році прийняв Постанову № 1780 про встановлення лімітів викидів забруднюючих речовин для стаціонарних джерел (у т.ч. теплоелектростанцій). Ця Постанова містить вимогу, щоб значення лімітів викидів для усіх нових установок встановлювалися на основі останніх сучасних технологій скорочення викидів у атмосферне повітря. Через часті реструктуризації Мінприроди тільки в 2006 році ці значення лімітів були подані на погодження у Міністерство юстиції. Хоча Україна не підписала Протокол про боротьбу з окисленням, евтрофікацією та приземним озоном, у 2003 році вона прийняла Концепцію реалізації державної політики щодо скорочення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, які призводять до підкислення, евтрофікації та утворення приземного озону до 2015 року. Ця Концепція націлена на створення регуляторних рамок для скорочення забруднення повітря, гармонізації екологічного законодавства України з законодавством Європейського Союзу та виробництво сучасного пилогазоочисного обладнання та технологій. Для виконання цієї концепції у 2005 році Мінприроди розробило відповідний план дій до 2015 року та розпочало підготовку необхідних законодавчих актів для створення майбутніх регуляторних засад.

Основним зобов'язанням України, як країни- учасниці Конвенції про трансграничне забруднення повітря на великі відстані, є щорічне подання в ЄЕК ООН звітності про викиди забруднюючих речовин в атмосферу на її території. Відповідно до керівного документа ЄЕК ООН, починаючи з 2003 року, країни- учасниці Конвенції повинні щорічно представляти інформацію про свої національні викиди у форматах, що істотно відрізняються від прийнятих раніше [12]. Ці нові формати базуються на класифікаторі, що спочатку призначався для подання даних про викиди так званих "парникових газів". Труднощі підготовки звітних матеріалів для ЄЕК не вичерпуються тільки необхідністю переходу на нові формати. Необхідна звітність досить об'ємна й включає значну кількість даних, які не враховуються українською статистикою. Крім того, один раз у 5 років, Сторони Конвенції повинні представляти в ЄЕК ООН результати розподілу викидів забруднюючих речовин по квадратах 50-км сітки ЕМЕП і деяку додаткову інформацію, що стосується, зокрема, даних про виробництво й витрату палива й енергії за ряд років.

Перерахований перелік відомостей при існуючій в Україні системі обліку викидів забруднюючих речовин не може бути забезпечений навіть наполовину. Особливо це стосується стійких органічних забруднювачів (СОЗ) і важких металів (ВМ). У зв'язку з викладеними обставинами, Україна протягом цілого ряду років не звітує про викиди в атмосферу СОЗ, а по деяких з перерахованих вище показників звітує лише на основі модельних даних.

Ще однією проблемою є те, що в рамках Спільної програми спостережень та оцінки переносу забруднюючих речовин на великі відстані в Європі не створено нових станцій транскордонного моніторингу на північних та східних кордонах України у доповнення до двох існуючих станцій (розташованих у Раві-Руській та Берегово) на західних кордонах.

Не дивлячись на всі перераховані проблеми, Україна розглядає можливість приєднання до інших багатосторонніх екологічних угод, серед яких Базельський протокол про відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану в результаті транскордонного перевезення небезпечних відходів і їх видалення, Протоколу про цивільну відповідальність до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер та Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій. Перед прийняттям нових зобов'язань, Україна повинна розглянути дії щодо кращого дотримання положень тих міжнародних угод, стороною яких вона вже є.

Отже, у проблемі транскордонного переносу забруднюючих речовин можна виділити три аспекти: екологічний, економічний і політичний. Негативний вплив забруднюючих речовин при транскордонному переносі може охоплювати величезні простори. Хоча, як правило, при переносі на більші відстані концентрації забруднюючих речовин невеликі, екологічний збиток у масштабах країни може бути величезним. З погляду економіки необхідно приймати до уваги не тільки втрати від екологічного збитку, але й можливість втрат від необгрунтованого зниження викидів у тих випадках, коли необхідність зниження диктується політичними обставинами при недостатньому науковому обґрунтуванні питання. Важливим є політичний аспект, оскільки в умовах економічної й політичної інтеграції Європи Україна не може не координувати свої дії з охорони природи з іншими країнами. З іншого боку, при наявності вагомих доказів негативного впливу транскордонного переносу на природу України цей аспект є засобом політичного