До ключових понять при визначенні факторів сталого розвитку відносимо такі поняття, як рівність відношень, рівновагу, збалансованість, сумісність. В цьому плані для багатьох міжсферних і внутрішньосферних відношень, на нашу думку, більше пасує поняття збалансованості, що передбачає відносну паритетність і разом з тим певну динамічність явищ. Основою такого підходу є визнання паритетності соціальних, економічних, екологічних і інших інтересів суспільства, а не пріоритетності одного з цих елементів [3].

Таким чином, в основі стійкості розвитку в його інтегральних чи міжсферних аспектах лежать не найпростіша рівність, а такі модифікації рівноваги як збалансованість, суміщеність, одночасність прояву певних явищ, процесів і т.і. Прикладом такої стійкості є досягнення в державі високого рівня економічного розвитку, зростання ВВП на душу населення, ріст національного багатства при одночасному зниженні антропогенного

навантаження на навколишнє середовище (тобто, досягнення міжсферної екологічної рівноваги).

Зазначається, що у збалансований розвиток не тільки держави в цілому, але і будь- якого регіону, повинне закладатися рішення трьох основних задач:

- економічної - забезпечення збалансованого з екологічними і соціальними вимогами ефективного розвитку виробництва;

- екологічної - відновлення первинної якості стану природного середовища до рівня, що не шкодить здоров'ю людини і природним екосистемам, збереження його на цьому рівні, досягнення його максимально можливого поліпшення;

- соціальної - поліпшення умов життєдіяльності і відтворення населення, поліпшення його генофонду, підвищення його матеріального забезпечення і якості життя

При цьому постійному контролю підлягає дотримання основних рівноваг соціально- економіко-екологічного розвитку. До таких рівноваг відносяться збалансованість між демографічним, техногенним пресингом і стійкістю природних ландшафтів, їх екологічною ємністю, між інтересами розвитку територіальної структури виробництва і задачами формування екологічної мережі території, тобто системи природно-заповідних і інших особливо охоронюваних територій, між здатністю природи компенсувати природні й антропогенні порушення в ній і рівнем техногенних навантажень.

З формальної точки зору, стійкий розвиток розглядається нами як гармонізація відносин трьох структурних підсистем цивілізованого світу - соціуму, економіки і навколишнього середовища (рис. 1).

Проблемне бачення концепції стійкого розвитку в сучасному вираженні показано на рис. 2. На рис. 2 проілюстровано, що поняття стійкого розвитку спирається на «три кити»: світоглядний, теоретичний і технологічний (у широкому змісті слова його можна назвати конструктивним чи практичним) аспекти. У фокусі цієї проблеми знаходиться оптимальне керування ресурсами, що спирається на міжнародну практику і високі технології, планування стійкого бізнесу і використання нормативно-правових механізмів регулювання відносин у сфері природокористування. Праворуч позначені регіональні особливості стійкого розвитку, його економічний і інформаційний базиси.

У нижній частині блок-схеми бачимо екологічні основи стійкого розвитку - екологічні питання (стійкість, ризик, екологічне оцінювання і оптимізація), а також екологічний менеджмент як засіб реалізації всіх цих можливостей, які без механізмів регуляції, управління, моніторингу будуть практично непотрібним хаосом нових бачень старого предмету.

Отже, основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина - природа - суспільство. До числа основних глобальних чинників дестабілізації природного середовища відносяться: зростання споживання природних ресурсів при скороченні їх запасів; збільшення чисельності населення планети; деградація основних компонентів біосфери, включаючи скорочення біологічної різноманітності, і обумовлене цим зниження здатності природи до саморегуляції і забезпечення існування людської цивілізації; можливі зміни клімату і виснаження озонового шару Землі; зростання вартості шкоди від стихійних лих і техногенних катастроф; недостатній для переходу до стійкого розвитку рівень координації дій світової спільноти в області рішення екологічних проблем і регулювання процесів глобалізації; військові конфлікти і терористична діяльність, що продовжуються.

До числа основних чинників дестабілізації природного середовища на регіональному рівні можна віднести: ресурсний шлях розвитку, що приводить до швидкого виснаження природних ресурсів і деградації природного середовища; низька ефективність механізмів природокористування і охорони навколишнього середовища, включаючи відсутність рентних платежів за користування природними ресурсами; різке ослаблення фахового рівня управлінських рішень, що стосується розвитку регіону; низький технологічний і організаційний рівень суб'єктів господарювання, високий ступінь зношеності основних засобів; наслідки економічної кризи і зниження рівня життя населення; низький рівень екологічної свідомості і культури, як керівної ланки так і населення в цілому.

Висновки. Подальший розвиток світового суспільства включає дотримання концепції сталого розвитку, що вимагає забезпечення сьогоднішніх постійно зростаючих потреб із збереженням такої ж можливості для майбутніх поколінь. Впровадження в життя цієї концепції потребує розроблення відповідного еколого-економічного механізму, що

забезпечив би виконання вимог усіма господарюючими суб'єктами як на мікро-, так і на макрорівні незалежно від рівня економічного розвитку країни.

Список літератури

1. Буркинский Б.В., Степанов В.H., Харичков С.К. Природопользование: основы экономико- экологической теории. - Одесса: ИПРЭЭИ НАЛУ, 1999. - 350 с.

2. Мельник JL Г. Економіка енергетики: навч. посіб. / Л. Г. Мельник, І. О. Карінцева, I. M. Сотник. - Суми : Університетська книга, - 2006. - 238 с.

3. Руденко Л.Г., Горленко И.А., Олещенко В.И. Украина на пути к устойчивому развитию. - К.: Институт географии НАН Украины- 2000. - 29 с.

4. Рутинський М.И. Сталий розвиток: від вербальної концепції до концептуальної моделі.//Укр.геогр.журн,- 2000,-№1.- С.35-40.

В. Невесенко

Проблемы устойчивого развития мировой