*165: {Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 57.}

Серед показників сталого розвитку держави щодо природно-заповідної мережі розрізняють такі:—

загальна площа природно-заповідних територій в абсолютній та відносній кількостях ("відсоток заповідності"), що становить екологічний каркас держави;—

якісний (категорійний) склад природно-заповідних територій. Значну роль в інтеграції природно-заповідної мережі в господарство відіграють поліфункціональні території;—

наявність планів перспективного розвитку заповідної мережі держави;—

наявність мережі міждержавних природно-заповідних територій, що в Європі з'єднують заповідні мережі різних країн, створюють основу для спільних досліджень.

За першим показником нині Україна має не дуже великий відсоток заповідності — лише 4,5 %, але темпи його зростання цілком задовільні. За другим показником Україна, зберігаючи мережу заповідників, успішно формує мережу поліфункціональних значних за площею територій, насамперед, національних і регіональних ландшафтних парків. Площа національних парків України на сьогодні перевищує площу її 17 заповідників. Також зростає мережа місцевих і регіональних ландшафтних парків.

Щодо третього показника, Україна має затверджену в 1994 р. програму перспективного розвитку її заповідної справи. Цей документ спрямований на збільшення кількості територій та частки поліфункціональних територій.

З метою виконання положень Загальнодержавної програми формування національної екомережі України на 2000—2015 pp. здійснюються такі роботи щодо створення нових територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення:—

Ічнянського національного природного парку (Чернігівська обл.), розширення території Луганського природного заповідника;—

національного природного парку "Гомільшанські ліси" (Харківська обл.), національного природного парку "Галицький" (Івано-Франківська обл.);—

Мезинського національного природного парку (Чернігівська обл.), національного природного парку "Великий Луг" (Запорізька обл.).

Особливої уваги заслуговує четвертий показник — формування в Україні мережі міждержавних природно-заповідних територій. У 65 країнах світу існує понад 100 таких територій, в Європі їх більше 50. Це дуже актуально для України, оскільки чимало її природно-заповідних територій продовжуються на територіях держав, що межують з нею, наприклад, Східні Карпати, Розточчя, Українське Полісся, відроги Середньоросійської височини. Перший такий об'єкт вже створений у Східних Карпатах — масив Стужиця площею майже 15 тис. га, який увійшов до складу першої в Центральній Європі трилатеральної міждержавної території — українсько-польсько-словацького біосферного резервату "Східні Карпати".

Шацький національний природний парк — основа української ділянки потенційного українсько-польського заповідника "Західне Полісся". Перспективним є створення на р. Десна українсько-російського біосферного заповідника з умовною назвою "Брянсько-Старогутські ліси".

Отже, Україна потребує збільшення площі природно-заповідних територій та об'єктів, що повинно сприяти встановленню геоекологічної рівноваги на всій її території. Заповідними мають стати*166:—

*166: {Маринич О.М., Шищенко П.Г. Фізична географія України: Підручник. – К.: Знання, 2005. – С. 463. }—

ділянки, найменше змінені антропогенною діяльністю;—

території, на яких є види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України;—

ділянки з природними рослинними угрупованнями, занесеними до Зеленої книги України;—

басейни окремих річок, озера, коси й острови;—

колишні військові полігони;—

деякі мисливські господарства;—

райони, в котрих інтенсивно розвиваються ерозійні процеси, зсуви тощо;—

місця археологічних розкопок;—

унікальні природні об'єкти (печери, водоспади, гірські вершини, річкові долини, екзотичні рослинні угруповання та ін.).

Отже, до природно-заповідного фонду України належать природні та штучно створені території й об'єкти, які відрізняються за ступенем суворості заповідного режиму. Лише у природних заповідниках повністю заборонені всі види господарського використання природних ресурсів, чисельність тварин не регулюється, біотехнічні заходи не проводяться, туризм обмежений або повністю заборонений. Оскільки під час створення природних національних парків, як правило, керуються не тільки природоохоронними цілями, слід пам'ятати, що рекреаційні завдання не мають переважати над природоохоронними.

На основі природних заповідників, національних природних парків із включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій створюються біосферні заповідники, які належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних резерватів.

На сьогодні Україна має невеликий відсоток заповідності — лише 4,5 %, але темпи його зростання цілком задовільні. Крім цього, Україна успішно формує мережу поліфункціональних значних за площею територій, насамперед, національних і регіональних ландшафтних парків. Також збільшується мережа місцевих, регіональних ландшафтних парків. В Україні продовжує формуватися мережа міждержавних природно-заповідних територій, що е дуже актуально для України, оскільки чимало її природи о-заповідних територій продовжуються на територіях держав, які межують з нею

Формування європейської та національної екомережі України

У 1992 р. Рада Європи прийняла концепцію Європейської екомережі (European Ecological Network) як ідею всеєвропейської системи охорони природної спадщини європейської спільноти. Європейська екомережа (як фізична мережа природних або напівприродних територій європейського значення) — головний напрям реалізації Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, яку затвердили на Конференції міністрів довкілля країн Європи в Софії у 1995 р.

Відповідно до значення елементи екомережі поділяють на п'ять рангів, або рівнів: біосферний, всеєвропейський (континентальний), національний, регіональний, локальний.

До складу Європейської екомережі мають входити такі базові елементи:—

природні ядра, або осередки (ядра біорізноманіття, ключові природні території), — це території збереження генетичного, видового, екосистемного і ландшафтного різноманіття, середовищ існування організмів, а також видів та ландшафтів європейського значення. Площа їх може бути різною, залежно від збереженого різноманіття і поширення рідкісних видів, але не менше 500 га для локальних природних ядер. Базовими критеріями відбору природних ядер вважаються такі: 1) можливість їхньої інтеграції в Європейську екомережу; 2) ступінь природності території та її різноманіття; 3) рідкісність різноманіття; 4) наявність ендемічних, реліктових і рідкісних видів; 5) репрезентативність різноманіття; 6) оптимальність розміру і природність меж; 7) антропогенно змінені, але багаті на різноманіття території;—

екокоридори, або перехідні зони, — просторові, витягну тої конфігурації структури, що пов'язують природні ядра і включають існуюче біорізноманіття різного ступеня природності, а також території, які підлягають ренатуралізації. їх головна функція — забезпечення взаємозв'язків між природними екосистемами, наприклад, міграційні шляхи. Це можуть бути долини річок, підніжжя височин тощо. Ширина всеєвропейських екокоридорів не має бути меншою ніж 15—20 км, а локальних — 500 м. Чим вужчий екокоридор, тим гірше він виконує своє призначення;—

відновлювальні райони, або території ренатуралізації, призначені для відновлення порушених компонентів екосистем, середовищ існування і ландшафтів європейського значення або повного відновлення деяких районів. Наприклад, осушені торфовища, вибиті луки, зріджені ліси тощо;—

буферні зони — території, що оточують природні ядра і сприяють зміцненню мережі та захисту природних ядер (біо-центрів) від впливу негативних зовнішніх факторів. Як правило, це території з регульованим режимом заповідання і господарювання;—

території природного розвитку призначені для посилення ефективності екомережі. Ними можуть бути території з рідкісними видами, розірвані частини екокоридорів тощо. Наприклад, типові лісові масиви, ділянки степів, що розміщені на значній відстані від екомережі.

Правовою підставою визначення природних ядер Європейської екомережі є дві директиви Європейського союзу:

1) щодо збереження диких птахів (Council Directive 79/409/ EEC on the conservation of wild birds), за якою визначаються території спеціальної охорони (Special Protection Areas);

2) щодо збереження природних середовищ існування дикої фауни та флори (Council Directive92/43/ЕЕС on the conservation of natural habitats and of wild fauna and flora); визначає території (місця), важливі для Європейського Союзу (Sites of Community Importance).

Ці директиви є основою програми "Натура—2000" (Natura-2000) для організації системи територій спеціального збереження (Special Areas of Conservation). Після прийняття "Загальноєвропейської стратегії у галузі біологічного та ландшафтного різноманіття" (Софія, 1995) найраціональнішим способом збереження сучасного рівня різноманіття України визнали створення єдиної екомережі України, що має бути складовою загальноєвропейської.

Верховна Рада України 21 вересня 2000 р. ухвалила Закон України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 pp.". У цій програмі містяться пропозиції щодо зміни земельних угідь України шляхом зменшення частки оброблюваних земель і відповідного збільшення відновлених природних ландшафтів. Передбачається, що екомережа України буде територіально безперервною системою природних ландшафтів, що утворюють природний каркас, котрий визначатиме екологічну стійкість території (рис. 12.3). Основними природними елементами екомережі є території та об'єкти природно-заповідного фонду, тому доведення його площі до визначеного Програмою рівня — головне завдання формування екомережі. До 2015 р. площу ПЗФ України планується значно збільшити, щоб вона досягала 10,4 % від площі держави*167. Тривають роботи щодо створення державного кадастру територій і об'єктів ПЗФ України.

*167: {Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 60. }

Біорізноманіття — це сукупність усіх живих організмів, їх мінливості та біологічних процесів. До рівнів організації біорізноманіття належать гени, популяції, види, ареали мешкання, екосистеми й природні процеси, що їх підтримують. Щодо біологічних ресурсів, то вони є окремими елементами біорізноманіття, як гени або види. Збереження біорізноманіття сприяє стійкому економічному розвиткові та допомагає розв'язати соціальні проблеми. Біологічне (біотичне) різноманіття — це сукупність усіх видів рослин, тварин і мікроорганізмів, їх угруповань та