виконання його вже минули у зв'язку з тим, що надається надто суперечлива інформація про військові об'єкти. Отже, хто має відповідати за ці військові об'єкти? Усі об'єкти, які нині звільняються за програмою конверсії, — це об'єкти колишньої Радянської армії. її правонаступником є Збройні сили України, але у військових бракує коштів на обслуговування діючих військових об'єктів, не кажучи вже про об'єкти, які припиняють діяльність. Тим часом в управлінні екології Міноборони працює 4—5 службовців, котрі займаються питаннями екології всіх об'єктів Збройних сил України, в тому числі звільнених, також цю структуру передано до Генерального штабу, що ще більш ускладнює її роботу.
Відповідно до законодавства всі об'єкти, які передають Збройні сили іншому користувачеві, мають реабілітуватися, їм потрібно скласти паспорт із зазначенням потенційних джерел забруднення. На жаль, на сьогодні про реабілітацію цих об'єктів взагалі не йдеться (окрім дуже рідкісних випадків), здебільшого вони не мають і екологічного паспорта. Нині найбільшу небезпеку становлять шахтно-пускові установки, склади ракетного палива. Програма ліквідації ракетного палива затверджена Кабінетом Міністрів України досить давно, однак її виконання є незадовільним. Це складна проблема. Кількість об'єктів, які можуть бути передані (військові забруднені полігони, військові аеродроми, порти, забруднені внаслідок діяльності російського Чорноморського флоту, склади боєприпасів тощо), становить майже 2000.
У районах розташування складів і баз паливно-мастильних матеріалів Збройних сил України склалася напружена ситуація, зумовлена масштабним забрудненням довкілля нафтопродуктами. У такому стані, наприклад, перебуває Олександрійський парк, розташований поблизу військової частини на житловому масиві Гайок у Білій Церкві (кидаєш сірник на землю — вона горить; керосину стільки, що на землі його можна черпати). Така гостра, надзвичайно складна проблема, негативно впливає як на екологічну ситуацію, так і на економіку, а насамперед на стан здоров'я населення.
У зв'язку з невирішеністю організаційних питань і браком фінансування не здійснюється екологічний моніторинг забруднених територій, призупинено очисні роботи, що негативно впливає на безпеку життєдіяльності населення. Збройні сили України на сьогодні використовують 1780 км каналізаційних мереж, 250 каналізаційних насосних станцій, 163 комплекси очисних споруд, із яких понад 40 % застарілі, основне та допоміжне обладнання перебуває в аварійному стані та не забезпечує нормативне очищення стоків.
Багато екологічних проблем є також у Військово-морських силах України. Кораблі й судна Військово-морських сил будувалися за державними стандартами без урахування сучасних екологічних нормативів і не обладнувалися системами очищення та знезараження господарсько-побутових і зливних вод. Нині це джерело постійного забруднення водних об'єктів.
Отже, зробимо деякі висновки. На сьогодні сутність геоекології трактується значно ширше, ніж у свій час запропонував автор терміна К. Тролль. Існує багато різних тлумачень змісту цієї науки. Якщо дотримуватися географічного підходу до сучасних екологічних проблем України, то найбільш наближеною до них є, на нашу думку, інтерпретація науки геоекології як комплексної природничої географії, що охоплює абіотичний та біоекологічний підходи, в ній досліджуються геоекосистеми (ландшафти) в їх просторово-часовій диференціації, вирішуються природно-географічні завдання оптимізації довкілля людини.
До об'єкта досліджень цієї науки належать не лише природні, а й антропогенні ландшафти, чітко визначається мета досліджень, яка полягає, як вже зазначалося, в оптимізації природокористування. Регулювання екологічних ситуацій у певних межах досягається за допомогою дій та заходів технологічного, правового, організаційного, економічного, науково-інформаційного, архітектурно-планувального, ландшафтномеліоративного та освітньо-виховного характеру, а також шляхом раціональної територіальної організації господарської діяльності на основі міжнародного співробітництва.
Серед найважливіших екологічних проблем в Україні особливо вирізняються: виснаження родовищ, зменшення різноманітності та погіршення якості мінерально-сировинних ресурсів; зміна структури й складу ґрунтово-земельних ресурсів, зменшення родючості ґрунтів унаслідок нераціонального землеробства; активізація негативних фізико-географічних процесів; забруднення та зменшення запасів поверхневих і підземних вод; забруднення атмосферного повітря й зміна його хімічного складу; порушення функціонування і зменшення біопродуктивності ландшафтів; зменшення різноманітності рослинного й тваринного світів тощо.
Перераховані проблеми — вияв наслідків суспільно-природної взаємодії, тому їх потрібно розглядати як важливі фактори формування екоситуації на території України. За специфікою територіальної структури виробництва визначилися регіони, в яких така ситуація є надзвичайно складною у зв'язку з забрудненням або порушенням усіх компонентів. До територій із найскладнішою екоситуацією належать зона, радіаційно забруднена внаслідок аварії на ЧАЕС, а також Донбас, Дніпровсько-Криворізько-Запорізький промисловий регіон, курортно-рекреаційні зони в Криму і на північному узбережжі Чорного та Азовського морів, Придністров'я. У значній частині регіонів України особливо гострою є проблема забруднення атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час гірничих розробок, що спричинює повну деградацію ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ). Навколо міст, особливо великих, формуються ареали інтенсивного забруднення навколишнього природного середовища.
Слід зауважити, що основні причини погіршення сучасної екологічної ситуації в межах України полягають у попередньому екстенсивному використанні всіх видів природних ресурсів, концентруванні на невеликих площах значної кількості потужних промислових комплексів, проведенні меліоративних робіт без належних обґрунтувань та ефективних технологій, бракові об'єктивних довгострокових екологічних експертиз усіх рівнів, високій частці ресурсо- та енергоємних технологій, браці ефективних законів щодо охорони природного середовища та дійового державного контролю за їх виконанням, а також об'єктивної інформації про екологічний стан довкілля і причини його погіршення.
У зв'язку з цим сучасні стратегічні пріоритети сталого розвитку України в екологічній сфері визначаються гарантуванням екологічної безпеки ядерних об'єктів, поліпшенням екологічного стану водних об'єктів, поліпшенням екологічного стану в містах і промислових центрах, будівництвом нових і реконструкцією діючих потужностей очисних каналізаційних споруд, екологізацією технологій у виробничій діяльності, а також збереженням біологічного та ландшафтного різноманіття, розвитком природно-заповідної справи.
Рекомендована література
1. Барановський В А. Екологічний атлас України. — К.: Географіка, 2000. — 42 с.
2. Бачинский Г.А. Геоэкология как область соприкосновения географии и социоэкологии // Изв. Всесоюз. геогр. о-ва. — 1989. — Т. 121. — Вып . 1. — С. 31—39.
3. Бережной А.В. Эволюция внешней комплексной оболочки Земли и глобальные геоэкологические проблемы современного этапа ее развития // Вестн. Воронеж, ун-та. — Сер. Геология. —1999. — № 7. — С. 209—216.
4. Боков ВА., Лущик А.В. Основы экологической безопасности: Учеб. пособие. — Симферополь: СОНАТ, 1998. — 224 с.
5. Большой энциклопедический словарь. — М., 1991. — Т . 1. — 732 с; Т. 2. —720с.
6. Бочаров BJI. Новое в справочной экологической литературе // Вестн. Воронеж, ун-та. — Сер. Геология. — 2003. — № 1. — С. 195—196.
7. Бочаров ВЛ. Геоэкология как наука: структурирование и тезаурус, современное состояние и перспективы развития // Вестн. Воронеж, ун-та. Сер. Геология. — 2004. — № 2. — С. 166—171.
8. Брылев Д.Б. Экология и природопользование: Краткий англо-рус. справ. — Волгоград, 1994. — 78 с.
9. Гавриленко ОЛ. Основи екології та безпека життєдіяльності: Навч, посіб. — К.: Ніка-Центр, 2004. — 456 с.
10. Гимадеев М.М., Ермаков БМ. Словарь терминов, понятий и определений по охране природы, рациональному использованию и воспроизводству природных ресурсов. — Казань, 1991. —396 с.
11. Голубев Г.Л., Геоэкология. — М., 1999. — 337 с.
12. Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології: Підручник. — К.: Либідь, 1993. — 224 с.
13. Дедю И.Л. Экологический энциклопедический словарь. — Кишинев, 1990 . — 406 с.
14. Исаченко AT. Экологизированная география от Геродота до наших дней // Изв. Рус. геогр. о-ва. — 1994. — Т. 126. — Вып. 2. — С. 26—34.
15. Коган Б.И. Инженерная экология: Энцикл. слов. справ. Новосибирск, 1995. — 98 с.
16. Круглов I.C. Геоекологія: Одна назва для різних наук? // Фіз. географія і геоморфологія. — 2003. — Вип. 45. — С. 18—25.
17. Круглов І.С. Геоекологія та географія // Наук. зап. Терноп. держ. пед. ун-ту. — Сер. "Географія". — 2004. — № 2, Ч. 1. —С. 49—55.
18. Осипов В.И. Геоэкология: понятия, задачи, приоритеты // Геоэкология. — 1997. — № 1. — С. 3—11.
19. Геймере Н.Ф. Природопользование: Слов. справ. — М.: Мысль, 1990.— 637 с.
20. Геймере Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). — М.: Журн. "Россия молодая", 1994. 367 с.
21. Сочава В.Б. Введение в учение о геосистемах. — Новосибирск, 1978. — 319 с.
22. Теория и методология экологической геологии / Под ред. В.Т. Трофимова — М., 1997. — 368 с.
23. Тимашев И.Е. Геоэкологический русско-английский словарь-справочник. — М., 1999. — 168 с.
24. Топчиев А.Г. Геоэкология: Географические основы природопользования. — Одесса: Астропринт, 1996 — 392 с.
25. Тролль К. Ландшафтная экология (геоэкология) и биогеоценология: Терминологическое исследование // Изв. АН СССР. — Сер. География. — 1972. — № 3. — С. 114—120.
26. Трофимов В.Т., Зилинг Д.Г. Теоретико-методологические основы экологической геологии. — СПб., 2000. — 68 с.
27. Трофимов В.Т., Зилинг Д.Г. Экологическая геология. — М.,2002. — 415 с.
28. Хрусталев Ю.П. Эколого-географический словарь. — Батайск, 2000 . — 198 с.
29. Ясаманов НА. Основы геоэкологии: Учеб. пособие. — М.: Изд. центр "Академия", 2003. — 352 с.