ця взаємодія життєво необхідна, то для природних — вимушена. Посилення господарської системи за рахунок природної відбувається до певної межі, за якою остання починає руйнуватися, а разом із нею — вся еколого-економічна система. Деякий час така система може існувати за рахунок використання природних ресурсів інших регіонів, але без екологізації виробництва вона буде джерелом додаткового навантаження на природне середовище.
Саме тому основна функція EEC полягає у збереженні засобами керування динамічної рівноваги між природою та господарством. Ця рівновага може характеризуватися потенціалом
EEC, перевищення якого небезпечне для функціонування таких систем. Це складна наукова проблема, що потребує теоретичного і методичного обґрунтування. З метою експериментального визначення величини потенціалу створено методику визначення ЕЕП. Вона має такий математичний вигляд:
де Кп — інтегральний потенціал EEC; ТН — величина техногенного навантаження на природне середовище, яка складається з соціально-економічної освоєності території і забрудненості природного середовища; ПС — потенціал самоочищення природного середовища; БП — біологічний потенціал природного середовища; ПС і БП утворюють стійкість природного середовища до техногенного навантаження; НПП — ступінь ураженості території несприятливими природно-антропогенними процесами; ПРП — природно-ресурсний потенціал території; ЕП — антропоекологічний потенціал території. Ці величини різноякісні, тому для їх порівняння виконано систематизацію й нормування. За допомогою останніх величин розраховано показники інтегрального потенціалу EEC у межах адміністративних районів України (рис. 3.4).
Для еколого-економічних зон із пониженими значеннями ЕЕП пропонуються екологічні обмеження виробництва, шкідливого для природного середовища й населення. Максимальне обмеження лімітує в цілому розвиток такого виробництва; часткове — доцільність розміщення окремих виробництв; помірне — вибіркові потреби поліпшення виробничих технологій і таке, що майже без обмежень — у межах потенціалу стійкості природного середовища. Максимальне обмеження пропонуємо для території, де низький ЕЕП (-4,90 і менше); часткове — цей потенціал нижчий, ніж середня величина (-4,89 до -1,20); помірне — середній ЕЕП (-1,19 до +2,50). На інших зонах оцінювання майже немає обмежень (у межах названого потенціалу).
На території з низьким і нижчим, ніж середнє значеннями ЕБП пропонується проводити комплекс обмежувальних заходів, тобто керувати взаємодією природних і соціально-економічних компонентів геосистем. Це керування охоплює три основні взаємопов'язані аспекти: 1) раціоналізацію природокористування; 2) екологізацію виробничої діяльності; 3) оптимізацію (або охорону) навколишнього середовища*48. В одних зонах розв'язання еколого-економічних проблем потребує уповільнення темпів зростання окремих виробництв, у других — суттєвої перебудови структури господарства, у третіх — розвитку системи локальних заходів з раціоналізації природокористування й охорони навколишнього середовища. Комплекс таких заходів на конкретних територіях визначають фахівці.
*48: {Разумовский В.М. Эколого-экономическое районирование: Теоретические аспекты. – Л.: Наука. Ленингр. Отделение, 1989. – С. 72.}
Отже, при еколого-економічному підході до територіальної організації суспільства з'являється можливість комплексного вирішення завдань подальшого розвитку суспільного виробництва і збереження природного середовища, що забезпечує цей розвиток. Основою еколого-економічного підходу до територіальної організації суспільства є еколого-економічне зонування або районування території. Його виконання — це тільки початок процесу вдосконалення територіальної організації суспільства, оскільки районування і зонування перебувають на початковому етапі становлення.
Рекомендована література
1. Агроэкология / Под ред. В.А. Черникова, А.И. Чекереса. — М .: Колос, 2000. — 536 с.
2. Акимова ТА., Хаскин В.В. Экология. Человек — Экономика — Биота — Среда: Учебник для вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ЮНИТИ — ДАНА, 2002. — 566 с.
3. Барановський В А. Екологічний атлас України. — К.: Географіка, 2000. — 40 с.
4. Гавриленко О.Л. Основи екології та безпека життєдіяльності: Навч. посіб. — К.: Ніка-центр, 2004. — 456 с.
5. Голубець МА. Екосистемологія. — Л.: Поллі, 2000. — 315 с.
6. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. — К.: ЗАТ "НІЧЛАВА", 1999. — 716 с.
7. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991р. № 1264-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №41. — 8 жовтня.
8. Картографічне моделювання: Навч. посіб. / Т.І. Козаченко, Г.О. Пархоменко, A .M. Молочко; За ред. А.П. Золовського. — Вінниця: Антекс-УЛТД, 1999. — 328 с.
9. Разумовский ВМ. Эколого-экономическое районирование: Теоретические аспекты. — Л.: Наука, 1989. — 156 с.
10. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. — М.: Мысль, 1990. — 637 с.
11. Реймерс Н.Ф. Экология (теория, законы, правила, принципы и гипотезы). — М.: Россия молодая, 1994. — 367 с.
12. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. — Л.: Світ, 1993. — 240 с.
13. Руденко В.П. Довідник з географії природно-ресурсного потенціалу України. — К.: Вища школа, 1993. — 180 с.
14. Тамбовцев Г.В. Типи впливу економіки на природу й особливості їх регулювання // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту. Сер. Географія. — Вінниця, 2002. — Вип. 4. — С. 118—124.