Вимога Регламенту така: ще до оприлюднення одержаних відомостей аудитор повинен мати на це відповідний дозвіл від керівника об'єкта. Реєстрація об'єкта. Здійснюється, коли компетентний орган, визнаний державою — членом ЄС, отримає підтверджену декларацію та плату за реєстрацію об'єкта і засвідчить, що об'єкт задовольняє вимоги Регламентута чинного екологічного законодавства.

Органи сертифікації систем екологічного управління. Сертифікація діючих систем екологічного управління — це засіб засвідчення того, що сертифікована система відповідає стандартним вимогам. Підтверджується це у формі надання сертифіката на систему екологічного управління.

У сертифікаті вказується:

найменування й адреса підприємства;

галузь поширення, посилання на стандарт ISO 14001 (ДСТУ ISO 14001-97), інші нормативні документи, відповідно до яких сертифіковано систему екологічного управління; види здійснюваних технологічних процесів; вимоги стандартів, якщо такі є, до продукції, а також інших нормативних документів, згідно з якими здійснюються технологічні процеси; дата видачі і термін дії сертифіката.

Стандартні вимоги до систем екологічного управління

Стандартні вимоги до систем екологічного управління створюють умови для ефективного функціонування певної системи в межах загальної системи управління, що сприятиме досягненню інтегрованої еколого-економічної ефективності.

Стандартні вимоги побудовані на системній методології та їх додержання гарантує узгодженість дій на всіх рівнях управління, особливо з боку вищого управлінського персоналу. Системний стандартний підхід дає можливість забезпечити ефективність у формуванні екологічної політики, а також відповідність діяльності визначеним цілям, і продемонструвати це практично. Адаптація й впровадження різних системних методів еко-
логічного управління дає підстави сподіватися на оптимальний результат для всіх зацікавлених сторін (ефект системного утримання складових частин у межах визначених параметрів діяльності).

Проте сама по собі адаптація не може гарантувати успіх. Для досягнення екологічних цілей система екологічного управління повинна спонукати до пошуку впровадження найкращих зразків, методів організації і нових технологій там, де це потрібно.

Міжнародний стандарт ISO 14001 визначає вимоги до систем екологічного управління, що допомагає організації сформулювати екологічну політику й цілі з рахуванням стану навколишнього середовища та інформації про найнебезпечніші впливи на довкілля її виробничої діяльності чи самої продукції. Передбачають структурний процес для досягнення безперервного забезпечення управління, інтенсивність якого визначається організацією з урахуванням професійних, економічних та інших чинників.

Слід пам'ятати, що система екологічного управління є перш за все інструментальним управлінським засобом, за допомогою якого підприємство може систематично контролювати рівень екологічних характеристик своєї діяльності. Щоправда, очікуваний результат не завжди може задовольняти виробника продукції, оскільки зразу не відбувається пряме зниження негативного впливу на навколишнє середовище (відкладений ефект). Однак у
будь-якому разі дотримання стандартних вимог до системи екологічного управління, що засновані на динамічному циклічному процесі планування, впровадження, контролю, перевірок і аналізу, дає змогу підприємству:

· розробити й скоригувати власну екологічну політику;

· ідентифікувати екологічні аспекти, враховуючи виробничий досвід, як свій, так і інших підприємств;

· визначати значимість впливу на навколишнє середовище;

· ідентифікувати відповідні вимоги законодавчих і нормативних актів, що регулюють природоохоронну діяльність;

· ідентифікувати пріоритети, відповідні цілі і вимоги екологічної політики;

· розробити структуру, програму впровадження і реалізації екологічної політики;

· сприяти плануванню, контролю, екологічному моніторингу, реалізації коригувальних заходів, діяльності з аудиту, критичному аналізу стану системи екологічного управління;

· адаптуватися до зміни умов діяльності.

Стандартні вимоги до систем екологічного управління є системною складовою загальної нормативно-правової бази екологічного управління, що формується відповідно до чинного законодавства.

Методологія екологічних правовідносин

Методологічна обгрунтованість загальних і екологічних правовідносин полягає в тому, що в кожній із груп загальних правовідносин (рис. 2.4) містяться правові норми і положення екологічної спрямованості (природоресурсної, природоохоронної та екологобезпечної). Різнобічний характер екологічних норм відчутно посилює механізм екологізації загальної системи управління. При цьому можуть виникати міжгалузеві правові суперечності й неузгодженості. Головні завдання системи екологічного управління полягають у регулюванні загальних і екологічних правовідносин, у вирішенні правових суперечностей на основі гармонізації екологічного права з іншими правовими системами (конституційними, адміністративними тощо). За загальним визначенням, екологічне право — це система правових норм і механізмів, якими регулюються суспільні й господарські екологічні
відносини в галузі раціонального використання та збалансованого відновлення природних ресурсів і ефективної охорони навколишнього природного середовища для задоволення потреб суспільства з урахуванням інтересів майбутніх поколінь.

У будь-якому визначенні екологічне право є передусім системою ("система систем") взаємопов'язаних теоретичних положень і джерел формування правових актів, методів здійснення екологічного права зі своїми внутрішніми функціональною й організаційною структурами та змістом.

Слід зауважити, що регулювальну функцію виконує не сама норма екологічного права, а сформована в межах цієї норми мотивація діяльності і відповідні до неї еколого-економічні та еколого-організаційні механізми. Норма екологічного права в процесі реалізації впливає на склад і дієвість цих механізмів.

Загальні методологічні принципи екологічного права наведено на рис. 2.5.

Під час створення й удосконалення правових механізмів екологічного управління стратегія управлінських органів має враховувати такі підходи й напрями щодо забезпечення екологічного законодавства:

закріплення екологічних вимог Конституції та інших законодавчих актів держави, забезпечення їхньої дієвості та обов'язковості для всіх фізичних та юридичних осіб на всіх рівнях;

забезпечення застосування методології системного підходу в правовідносинах для збалансованості прийняття екологічних, економічних і соціальних рішень;

гармонізація і приведення у відповідність різних екологічних норм і положень;

внесення екологічних положень в інвестиційне, господарське, податкове, приватизаційне, митне й банківське законодавство, у землекористування й регіональний розвиток;

підготовка й забезпечення виконання екологічних стандартів, у тому числі стандартів екологічного управління, і норм, їх періодичний і обгрунтований перегляд; розробка й реалізація ефективних режимів правової відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу, посилення діючих режимів та оптимізація їх регулювання;

підготовка правових адміністративних санкцій та інших заходів покарання, призупинення дій або відкликання дозволів (ліцензій), а також припинення діяльності, що порушує природоохоронні вимоги, і такої, що створює загрозу здоров'ю людей і навколишньому середовищу;

гармонізація українського й міжнародного, європейського екологічного права на основі міжнародних зобов'язань.

Нормативна методологія прийняття рішень

Технологія системного управління може бути безсистемною і системною (управління, спрямоване лише на подолання труднощів). Ознаками безсистемного управління є непередбачене виникнення аварійних і конфліктних ситуацій, різних проблем, пошук шляхів подолання труднощів, на вирішення яких підприємство витрачає значні кошти, що в подальшому може призвести до банкрутства.

Головними ознаками системного управління є передбачуваність ситуацій, подій, проблем, ускладнень, розв'язання їх із якомога меншими витратами. Це, так би мовити, очевидні прописні істини, на які спирається системний підхід. Він або є (тоді збалансована превентивна діяльність управлінського персоналу забезпечує підраховану ефективність), або його немає (тоді маємо те, шо маємо). Напівсистемний підхід застосовувати невигідно, бо ефект не виправдовує витрат.

Технологія системного управління складається з двох рівнів: процесного і функціонального. Провідним управлінським є процес підготовки, прийняття і реалізації рішень. Він забезпечується, у свою чергу, обліковим, аналітичним та інформаційним процесами, які можуть бути ручними, напівавтоматизованими й автоматизованими з використанням обчислювальної техніки, програмного забезпечення. Сам процес прийняття рішень буває формалізованим, напівформалізованим і неформал ізован им із використанням досвіду (інтуїції) управлінського персоналу. Характерним для системного управління є напівформалізований процес, коли аналітична підготовка рішень формалізується, а прийняття їх здійснюється з використанням досвіду (інтуїції) управлінського персоналу. Формалізація дає змогу досягти більшої об'єктивності й системності під час прийняття рішень, обрати більше альтернативних варіантів, тобто зробити ефективнішим увесь процес
управління, скоротити його тривалість.

Схему типового процесу прийняття стратегічних рішень на основі системного підходу з урахуванням навколишнього середовища, у тому числі природного, наведено на рис. 2.6. Слід підкреслити, що перелічені етапи прийняття рішень виконуються не послідовно, а суміщено або паралельно. З перших кроків підготовки й прийняття рішення важливо визначитися з інформаційними технологіями, що підтримуватимуть процес.

Технологія системного управління, як і будь-яка інша, може бути змодельована в частині аналітичної підготовки рішень, аналізу й контролю за їх реалізацією. Моделі прийняття рішень істотно полегшують впровадження методичних положень системного підходу до прийняття рішень.

Рис. 2.6

Типовий процес прийняття стратегічних рішень

Адекватність технологічних моделей управління (рис. 2.7) слід оцінювати щонайменше з двох позицій:

· за відповідністю властивостям і можливостям методів побудови моделей і експериментування з ними;

· за відповідністю вимогам управлінського завдання, яке розв'язується.

Рис. 2.7

Формування моделі управління й оцінка її адекватності

Теорія "зовнішніх ефектів" стверджує, що реальний результат діяльності не може бути визначений без урахування впливу виробничих процесів підприємства на навколишнє середовище. Щоб одержати точні результати, треба системно враховувати також екологічні (зовнішні) витрати. Підприємство, що отримує значний прибуток, не може бути високорентабельним, якщо не враховувати витрати, пов'язані із завданням шкоди навколишньому середовищу.

Список рекомендованої літератури

Закон України від 26 червня 1991 р. № 1268-ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища".

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. №