довготривале адміністративно-командне концентрування на невеликих площах великої кількості потужних промислових комплексів, прискорена реалізація гігантських планів втручання у природне середовище;—

"перехімізація" сільського господарства і хибні засади його організації;—

збільшення обсягу меліоративних робіт та їх проведення у величезних обсягах без належних наукових обґрунтувань й ефективних технологій;—

відсутність об'єктивних довгострокових екологічних експертиз усіх планів і проектів розвитку промисловості, енергетики, транспорту тощо;—

використання на переважній більшості виробництв старих технологій та обладнання, що давно потребують заміни.

Висока частка ресурсо- та енергоємних технологій, їх упровадження і нарощування найдешевшим способом — без будівництва очисних споруд;—

брак ефективних законів щодо охорони природного середовища та підзаконних актів для їх ефективної реалізації;—

немає постійної об'єктивної інформації про екологічний стан довкілля і причини його погіршення;—

надзвичайно низький рівень екологічної освіти не лише населення, а й керівників підприємств, урядових організацій, загальна низька екологічна свідомість і культура;—

різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних та екологічних процесів у зв'язку з найбільшою техногенною катастрофою — аварією на Чорнобильській АБС, яка спричинила ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи;—

брак дійових економічних стимулів ресурсо- та енергозбереження;—

брак дійового державного контролю за виконанням законів про охорону природи й системи ефективного покарання у зв'язку з нанесенням шкоди довкіллю.

Після тривалої економічної кризи економіка України вже у 2000 р. мала тенденцію до зростання основних показників, але ще залишається деформованою структура промислового виробництва. У 2000 р. сукупна частка сировинних та енергоємних галузей становила майже 58 %, що з урахуванням збільшення цін на сировину й енергоносії загрожує економічній безпеці держави. Невід'ємними складовими сталого економічного та соціального розвитку країни на сучасному етапі є охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності людини.

Вирізняють такі зони за гостротою екоситуації на території України: сприятлива, помірно сприятлива, задовільна, погіршена, напружена і катастрофічна. Перші три градації характеризують відносно сприятливі умови проживання населення. Межею сприятливих і несприятливих умов можуть бути вкрай тяжкі екологічні умови, коли спостерігаються певні негативні зміни в навколишньому середовищі, й випадки погіршення умов проживання населення. У процесі проведення природоохоронних заходів напруженість зменшується. Напруженій екоситуації властиві значні зміни ландшафтів, що недостатньо компенсуються, швидке погіршення умов проживання населення. Якщо дотримуватися природоохоронних вимог, цю ситуацію можна нормалізувати. Катастрофічна екоситуація характеризується незворотними змінами в природі, втратою природних ресурсів, різким погіршенням здоров'я населення та ін. Така ситуація склалася внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

За даними Державного комітету статистики України, щороку у повітря, водні та земельні ресурси України потрапляє від 60 до 100 млн т шкідливих речовин. Майже третина води, що надходить у поверхневі водні об'єкти, забруднена, п'ята частина шкідливих речовин, які потрапляють у довкілля зі стаціонарних джерел, надходить у повітряний басейн, дві третини утворених токсичних відходів осідають у навколишньому середовищі. У розрахунку на 1 км2 території країни в повітря викидається 9,7 т шкідливих речовин, а надходження токсичних відходів становить 4,9 тис. т, що перевищує показники розвинутих країн у кілька разів. Надходження забруднювачів у розрахунку на душу населення становить: в атмосферу — 119 кг, поверхневі води — 184, ґрунти та наземну поверхню — 998 кг.

У майбутньому з реалізації має бути виключено все, що екологічно небезпечно, навіть якщо це економічно вигідно. З цього приводу доцільно зазначити основні положення концепції екологічного розвитку та шляхи подолання глобальної екологічної кризи*28:

*28: {Реймерс Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). – М.: Журнал "Россия молодая", 1994. – С. 268-280. }—

потрібно усвідомити, що людство — невід'ємна частина природи, яка повністю залежить від неї;—

природно-ресурсний та екологічний потенціали Землі й окремих її регіонів обмежені та остаточні;—

є припустимий максимум вилучення природних ресурсів та зміни екосистем як середовища життя;—

варто здійснювати попереджувальні, а не виправні дії; превентивні екологічні заборони мають визначатися попередньо до економічного вичерпання природних ресурсів або їх руйнування;—

необхідно створити соціально-економічний механізм гомеостазу в системі "людина — природа" за зразком "природа — товар — гроші — природа".—

слід регулювати чисельність населення з урахуванням того, що його оптимальна кількість на планеті становить 0,5— 1,0 млрд. осіб;—

прийнятними є лише "біосферосумісні" технології;—

варто визначити принцип розумної достатності в отриманні життєвих благ, відмовитися від споживчого способу життя;—

потрібно зрозуміти, що без збереження цілісності екосистем неможливе збереження живого;—

необхідно врахувати, що незначні впливи можуть перетворюватися на кумулятивні й ланцюгові інтеграції, що перевищують їх арифметичну суму.

Сучасний рівень природно-техногенної безпеки — одне з безпосередніх джерел загрози життю та здоров'ю населення. За даними ООН, у більшості країн світу природні та техногенні катастрофи завдають збитків на суму 2—4 % у структурі валового національного продукту. В Україні лише щорічні витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи перевищують 2 % від загального обсягу виробленого валового внутрішнього продукту.

Відповідно до оперативних підсумків роботи ДП НАЕК "Енергоатом", за І півріччя 2006 р. українські атомні станції виробили 45 346 млн кВт ? год електроенергії, що на 411 млн кВт - год більше (на 0,9 %), ніж за І півріччя 2005 р. (44 935 млн кВт * год).

На території України розташовано 15 діючих блоків АЕС (у роботі — 9), 44 великі енергетичні об'єкти, понад 2500 об'єктів, на яких застосовуються отруйні речовини, мережа трубопроводів, у тому числі 830 км аміакопроводу, 6 тис. км нафтопроводів, 6,7 тис. км газопроводів. До потенційно небезпечних об'єктів належать 165 металообробних і машинобудівних заводів, 216 фабрик і заводів хімічної та легкої промисловості, 83 великі залізничні вузли, 7 гідроелектростанцій (ГЕС), 74 теплоелектростанції (ТЕС). У зонах імовірного зараження сильнодіючими отруйними речовинами проживає майже 18 млн осіб, у зонах можливого катастрофічного затоплення — близько 2 млн. осіб.

На території України щорічно стається 140—150 техногенних аварій і катастроф регіональної та державної значущості. Орієнтовна їх структура така: аварії з викидами сильнодіючих отруйних речовин — 4 %; пожежі та вибухи —19,5; транспортні аварії —17,7; аварії на системах життєзабезпечення — 17,3; аварії на радіаційних об'єктах — 8,4; аварії на комунальних системах та очисних спорудах — 17,3; надзвичайні ситуації на об'єктах інших видів — 15,8 %.

В Україні існують території з різними рівнями екологічної безпеки, а саме: звичайним (фоновим), кризовим, критичним, катастрофічним і після катастрофічним (реабілітаційним). Складною є проблема забруднення земель сільськогосподарського призначення агрохімікатами, зокрема, небезпечний фактор — наявність в їх спектрі стійких органічних забруднювачів (СОЗ), зменшення загрози від яких для здоров'я людей і довкілля визнано пріоритетом світового рівня. Окреме питання становить широкомасштабне нафтохімічне забруднення довкілля, найчутливішими компонентами якого є підземні води і ґрунти зони аерації.

На сьогодні в Україні 133 зі 197 великих водозаборів розташовані у зонах наявних або потенційних джерел нафтохімічного забруднення. Найхарактернішими прикладами є міста Запоріжжя, Херсон, Біла Церква, Кременчук, Луцьк, Рівне. Нафтохімічного забруднення зазнали водоносні горизонти — джерела водопостачання понад 150 сільських населених пунктів. Загальна кількість територій забруднення підземних вод нафтопродуктами перевищує 100 тис. га, а забруднені площі перевищують 30 тис. га.

Екологічний стан більшості гірничодобувних регіонів України критичний. Основними факторами вияву екологічної небезпеки в районах групового закриття шахт є підтоплення населених пунктів ґрунтовими водами, заболочування земель, забруднення шахтними водами водоносних горизонтів, сольове забруднення поверхневих і ґрунтових вод, утворення підземних порожнин, просідання поверхні тощо. За останні 10— 15 років в Україні набули розвитку процеси підйому ґрунтових вод, що спричинило підтоплення як значних територій сільськогосподарського призначення, так і населених пунктів. Насамперед, ці процеси характерні для південно-східного та південного регіонів України, Криму, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Миколаївської та Херсонської областей.

Рекомендована література

1. Барановський В А. Екологічний атлас України. — К.: Географіка, 2000. — 42 с.

2. Бачинский Г.А. Геоэкология как область соприкосновения географии и социоэкологии // Изв. Всесоюз. геогр. о-ва. — 1989. — Т. 121. — Вып . 1. — С. 31—39.

3. Бережной А.В. Эволюция внешней комплексной оболочки Земли и глобальные геоэкологические проблемы современного этапа ее развития // Вестн. Воронеж, ун-та. — Сер. Геология. —1999. — № 7. — С. 209—216.

4. Боков ВА., Лущик А.В. Основы экологической безопасности: Учеб. пособие. — Симферополь: СОНАТ, 1998. — 224 с.

5. Большой энциклопедический словарь. — М., 1991. — Т . 1. — 732 с; Т. 2. —720с.

6. Бочаров BJI. Новое в справочной экологической литературе // Вестн. Воронеж, ун-та. — Сер. Геология. — 2003. — № 1. — С. 195—196.

7. Бочаров ВЛ. Геоэкология как наука: структурирование и тезаурус, современное состояние и перспективы развития // Вестн. Воронеж, ун-та. Сер. Геология. — 2004. — № 2. — С. 166—171.

8. Брылев Д.Б. Экология и природопользование: Краткий англо-рус. справ. — Волгоград, 1994. — 78 с.

9. Гавриленко ОЛ. Основи екології та безпека життєдіяльності: Навч, посіб. — К.: Ніка-Центр, 2004. — 456 с.

10. Гимадеев М.М.,