Класифікація систем і механізмів екологічного управління

План

1 Механізм біотичного регулювання навколишнього природного середовища.

2 Механізм еколого-господарського балансу територій.

3 Кадастровий механізм. 

4 Законодавчий і нормативно-правовий механізм.

5 Система економічних важелів і стимулів.

6 Система обов'язкової відповідальності. 

7 Адміністративний механізм. 

8 Інформаційно-контрольний механізм.

9 Науково-освітній механізм. 

10 Громадський механізм.

Екологічне управління, як і сама екологія, є досить розгалуженою і багатофункціональною сферою діяльності різних суспільних, державних, корпоративних та інших інституцій, у тому числі міжнародних. Воно може функціонувати як цілісна система (наприклад, державна), як окрема цільова функція (наприклад, управління екологічною безпекою), як функція, орієнтована на окремий об'єкт (наприклад, управління відходами).

Розглянемо класифікацію управлінь за системними ознаками. Найвідчутніше впливають на процес гармонізації життєдіяльності суспільства і збалансованого розвитку такі, зокрема, системи:

· державного екологічного управління;

· корпоративного екологічного управління;

· місцевого екологічного управління чи самоврядування;

· громадського екологічного управління;

· басейнового управління;

· управління екологічними мережами (природно-заповідним фондом);

· управління екологічною безпекою.

Кожна з перелічених систем екологічного управління має свою законодавчу й нормативну, у тому числі міжнародну, базу; власну екологічну політику, а отже, і стратегію; свої організаційні структури і механізми здійснення функцій. У цілому вони складають національну систему екологічного управління.

Всім системам управління характерна наявність таких невід'ємних системних складових частин і елементів, як суб'єкт і об'єкт управління, управляючий вплив і зворотний зв'язок, які утворюють єдиний і водночас загальний контур управління. Кібернетика як наука, що вивчає загальні закономірності управління в суспільстві і природі, виходить із положення про існування єдиної принципової схеми управління, найбільш спрощену модель якої можна подати у вигляді типового контуру управління (рис. 1.3).

Навколишнє природне середовище 

Рис. 1.3 Принципова модель системи екологічного управління

За цією системною моделлю суб'єкт управління (органи управління в галузі екології) здійснює управляючий вплив (на підставі законів, указів, підзаконних нормативних актів, стандартів, постанов, наказів, програм екологічного спрямування) на об'єкт управління (соціальні об'єкти, підприємства, природні об'єкти), який відповідно до отриманого управляючого впливу змінює свій стан, діяльність, кількісні та якісні параметри стану або впливу на навколишнє середовище.

Об'єкт управління може впливати на довкілля у двох напрямах: "від природи до людини" (вилучення природних ресурсів) і "від людини до природи" (забруднення навколишнього середовища). Вплив на навколишнє середовище є кінцевим результатом діяльності об'єкта управління і являє собою його вихід — вплив життєдіяльності суспільства. Власне саме характеристика дії об'єкта управління на довкілля слугує критерієм ефективності функціонування систем екологічного управління, позитивом дієвості механізмів управління й гармонізації.

На вході система екологічного управління отримує інформацію про використання природних ресурсів, про стан навколишнього природного середовища, ступінь його фізичного впливу на населення та суб'єкти господарської діяльності. Таку інформацію одержують унаслідок моніторингу довкілля, різноманітних спостережень, контрольних вимірювань, екологічного аудиту тощо. Вона надходить як із внутрішньодержавних, так і з міжнародних інформаційних джерел. Іншим видом вхідної інформації є міжнародні угоди, конвенції, регламенти, дані міжнародного екологічного досвіду.
Певна частина такої інформації використовується для постійного вдосконалення функціонування і модернізації системи екологічного управління.

Умовою існування та життєдіяльності суспільства є підтримання стану як внутрішньої, так і зовнішньої динамічної рівноваги, тобто певного збалансованого стану всіх елементів її структури, а також стійких значень параметрів навколишнього природного середовища. І в цьому відношенні екологічне управління за своїм призначенням є системою стабілізації і гармонізації.

Стабілізація і гармонізація, динамічна рівновага суспільства в природному середовищі досягається спеціальними засобами та методами, які дістали назву механізмів екологічного управління (механізмів природоохоронної ,діяльності і природокористування). З офіційних джерел найвідомішими стали такі механізми екологічного управління:

· біотичне регулювання навколишнього середовища;

· еколого-господарський баланс територій;

· кадастровий;

· моніторинговий;

· законодавчий і нормативно-правовий;

· економічний;

· адміністративний;

· інформаційно-контрольний;

· науково-освітній;

· громадський.

У різноманітних системах екологічного управління ці управлінські механізми діють по-різному, але фундаментальним для всіх систем є механізм біотичного регулювання, через який реалізуються екологічні закономірності співіснування суспільства і природи.

Механізм біотичного регулювання навколишнього природного середовища.

Навколишнє середовище, яке людство відкрило для себе в другій половині XX ст., — це ті живі і неживі об'єкти, що оточують людей, впливають на них, відчуваючи водночас зворотну дію з їхнього боку. У системі "природа—суспільство" з усієї біоти людина є найшкідливішою істотою.
Людство розвиває в межах біосфери господарську та іншу діяльність, тобто будує свою цивілізацію за рахунок руйнування частини біосфери. При цьому воно відносно недавно почало вивчати цю найскладнішу систему життя і механізми її функціонування, незважаючи на те шо давно вивчає окремі деталі й властивості біосфери і вже досягло певного успіху в дослідженнях.
Навколишнє середовище функціонує на основі власних законів і механізмів існування, вивчення яких запізнилося і яким людство в процесі свого розвитку змушене буде підкоритися.

Біотичний механізм регулювання — це природний механізм підтримки екологічної рівноваги, що повністю відповідає законам функціонування навколишнього середовища, у яких ставляться вимоги щодо обмежень на господарську діяльність, на розвиток у широкому розумінні. Швидкість відновлення навколишнього середовища при відхиленнях, що виникають при цьому, залежить від стану рівноваги, яка пропорційна розмірові відхилень. Коефіцієнти пропорційності (релаксації) мають бути максимальними для незбудженої біоти, характеризуючи тим самим відповідні зворотні зв'язки, тобто сталість навколишнього середовища. З посиленням збурення і відхилення біоти від її природного стану коефіцієнти релаксації спочатку зменшуються, а потім змінюють свій знак, коли масштаб зміни біоти набуває більш обмеженого значення. Після цього від'ємні зворотні зв'язки змінюються на позитивні (підсилювальні), навколишнє середовище втрачає стабільність і замість біотичної регуляції виникає біотичне руйнування.

Для забезпечення біотичної регуляції навколишнього середовища треба підтримувати біоту Землі в допороговому стані, тобто зберігати відповідний рівень збурення природних біотичних спільнот (ландшафтів) на більшій частині Землі. Культурні рослини і свійські тварини, а також ліси, що інтенсивно експлуатуються, вже втратили здатність до біотичної регуляції навколишнього середовища. За повного "освоєння" людиною біосфери біотична регуляція незворотно зруйнувалася б і людина мала б здійснювати техногенне управління навколишнім середовищем у глобальному масштабі. Проте замінити біотичне регулювання на техногенне неможливо — людство не в змозі забезпечити переробку потоків інформації такого обсягу, на який здатна природна біота (кожен мікрон земної поверхні контролюється сотнями незалежних організмів, будь-яка клітина яких переробляє потоки інформації, які можна порівняти хіба що з потоками інформації в сучасних персональних комп'ютерах).

За існуючими оцінками, отриманими кількома незалежними методами досліджень, допустимий відносний поріг збудження природної глобальної біоти становить 1 відсоток (представлений через розмір споживання людиною чистої первинної продукції біоти). Цієї величини споживання цивілізація досягла до початку XX ст., наприкінці ж його ця споживча величина вже становила 10 відсотків у вигляді безпосереднього споживання в антропогенному каналі, а з одночасним руйнуванням — ще близько ЗО відсотків чистої первинної продукції біоти.

Антропогенне збудження природної біоти можна схарактеризувати ще й такими даними. Потужність глобального господарства на сьогодні сягнула 13 ТВт, тоді як раніше становила близько 1 ТВт. Площа зруйнованих на поверхні землі екосистем досягла 63 відсотків, тоді як на початку XX ст. вона не перевищувала 20 відсотків площі суші. 1, нарешті, біомаса людини, культурних рослин і свійських тварин становить близько 20 відсотків біомаси всіх природних видів, що живуть на суші, тоді як на початку XX ст. вона не перевищувала 1—2 відсотки. Це величезне збудження порушило механізм біотичного регулювання навколишнього середовища, спричинило виникнення позитивних зворотних зв'язків, унаслідок яких зруйнована частина біоти стала джерелом викиду біогенів: вуглецю та сполук азоту й фосфору.

Отже, нестримний розвиток людства, що супроводжується руйнацією,перекреслить надії на збереження біоти і природних механізмів регуляції. Деградована біота зможе в такому разі відновити механізми регуляції хіба що тоді, коли в новій системі навколишнього середовища вже не буде ніші для людства та великих тварин і вся біота радикально зміниться.

Теорія біотичної регуляції навколишнього середовища є поки що єдиним варіантом наукового й практичного фундаменту для обґрунтування процесів гармонізації співіснування суспільства і природи та збалансованого розвитку. Вона спирається на відомі фізичні, біологічні та екосистемні закони, на весь накопичений емпіричний масив даних. Її висновки експериментально перевірені, що дає підстави робити прогнози розвитку.

Головним екологічним завданням людства, його систем екологічного управління повинно стати не стільки скорочення антропогенних забруднювальних викидів, скільки збереження природної біоти Землі та біотичного механізму регулювання. Цьому глобальному завданню мають бути підпорядковані всі інші міжнародні й національні механізми екологічного управління та гармонізації співіснування суспільства і природи.

Механізм еколого-господарського балансу територій.

Еколого-господарський баланс (ЕГБ) території слід розуміти як збалансоване співвідношення різних видів антропогенної діяльності та різних груп населення на території з урахуванням потенційних можливостей природи, що забезпечує відновлення природних ресурсів і не викликає негативних екологічних змін та наслідків. Методологія ЕГБ ґрунтується на господарській, або несучій, ємності біосфери, неперевищення якої і гарантує відсутність "негативних екологічних змін та наслідків".

Для визначення ЕГБ території використовуються такі характеристики: розподіл земель за видами й категоріями, площа земель за видами й ступенем антропогенного навантаження, площа