на здійснення загального й спеціального природокористування;*

на участь у розробці і здійсненні природоохоронних заходів, заходів щодо раціонального й комплексного використання природоохоронних ресурсів.

2.5. Закріплення пакету прав, що реалізуються на міжгалузевому рівні:*

на одержання екологічної освіти;*

на об'єднання в громадські екологічні організації;*

на участь в обговоренні проектів законів і екологічно значущих проектів та рішень;*

на подання до суду позовів на фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

2.6. Встановлення економічного механізму закріплення екологічних прав громадян, суспільства

3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства | 3.1. Гармонізація сфер здійснення законодавчої, виконавчо-розпорядчої, науково-технічної, підприємницької, зовнішньоекономічної та іншої діяльності, спрямованої на впровадження системи еколого-правових вимог у процесі їх здійснення щодо використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки.

3.2. Збалансування, на основі викладеного вище, правової системи України з погляду екологізації її галузей та окремих правових інституцій

4. Міжнародно-правове регулювання | 4.1. Ратифікація Верховною Радою України міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського союзу, а також багатосторонніх угод України з іншими

державами світу з наданням пріоритетів міжнародним еколого-правовим нормам у процесі гармонізації екологічного законодавства України з керівними принципами розвитку світового співтовариства

5. Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства | 5.1. Визначення підстав та особливостей притягнення винних осіб до відповідальності за екологічні правопорушення залежно від виду екологічного ризику, ступеня суспільної й екологічної небезпеки, дій фізичних та юридичних

осіб

Законодавчо-правовий механізм ґрунтується на формах взаємодії людини і навколишнього природного середовища та на екологічних інтересах суспільства (рис. 1.4).

Економічний механізм. Забезпеченість економіки природними ресурсами впродовж тривалого часу не сприймалася як залежність від законів екології, природи. Але в міру нарощування виробництва для задоволення суспільних потреб, особливо у XX ст., ця залежність стала проявлятися все частіше й масштабніше. Наочною стала суперечність між економічними інтересами та екологічними вимогами. Головна небезпека в цій ситуації полягає в збереженні тенденції взаємного стимулювання зростання потреб розвитку і споживання природних ресурсів. Нині проблема природоємкості світової і національних економік, що зумовлена техногенним вилученням природних ресурсів і техногенним забрудненням середовища, — це одна з головних економічних проблем розвитку суспільства. Тому економічні механізми раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища і відновлення природних об'єктів, ресурсів визначаються і регламентуються на законодавчому державному рівні.

У законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" розкрито економічний механізм забезпечення охорони довкілля, який визначає:

економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища;

фінансування заходів;

плату за спеціальне використання природних ресурсів на основі нормативів і лімітів їх використання;

плату за забруднення навколишнього природного середовища на основі лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин та розміщення відходів виробництва;

плату за погіршення якості природних ресурсів у результаті володіння й користування на основі лімітів;

розподіл платежів за використання природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища;

позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища для фінансування відповідних заходів;

стимулювання раціонального природокористування, ефективності охорони навколишнього природного середовища;

екологічне страхування.

Не менш важливе значення має застосування ринкового економічного механізму. В умовах ринку жорстка конкуренція вимагає максимальної економії всіх видів природних ресурсів. Розуміння цього прийшло із запізненням, оскільки абсолютно вільний розвиток ринкових відносин здійснювався за рахунок варварського, хижацького ставлення до природи. Цивілізований вільний ринок також потребує державного екологічного регулювання. Перехід до ринкової економіки в Україні потребує змін підходів до формування фінансово-кредитних методів природокористування, економічного стимулювання відновлення природних ресурсів, економічних балансів природокористування і відновлення.

Оскільки умовами функціонування ринку є поширення попиту і пропозицій у сфері виробництва, розподілу обміну і споживання, то природні ресурси і природне середовише в цілому також включаються в систему ринкового обігу і товарно-грошових відносин. Як показує досвід розвинених країн, цивілізовані ринкові механізми забезпечують більш сприятливі умови для ресурсозбереження, ніж існуюча система незбалансованого бюджету за екологічними (природоохоронними) платежами та екологічними витратами, переважно нецільовим використанням екологічних фондів.

Ринковий механізм ціноутворення несумісний із заниженою вартістю природних ресурсів.

Ринок диктує дедалі виший рівень цін на сировину порівняно із цінами кінцевої продукції. Механізми ринку розширюють межі прибуткових вкладень у збереження природних ресурсів у міру зростання їхньої дефіцитності. Цим і пояснюються досягнення країн із розвиненою ринковою економікою в галузі раціонального природокористування. Останнім часом у цих країнах почали набувати розвитку адміністративно-ринкові (змішані) механізми, як найзбалансованіші з еколого-системного погляду. Особливістю таких механізмів стає широке використання економічних ринкових регуляторів для стимулювання підприємницьких ініціатив (екологічного
підприємництва) при збереженні державного екологічного контролю і нормування (природокористування, відновлення ресурсів, охорона навколишнього природного середовиша).

Використання економічних регуляторів у системі державного екологічного управління є найважливішою проблемою як для країн із великим досвідом ринкового господарювання, так і для країн із перехідною економікою, зокрема для України. У розвинених країнах є досвід створення державних фінансово-кредитних корпорацій.для фінансування і кредитування природоохоронних заходів. Усе це свідчить про те, що еколого-економічні відносини повинні оптимально сполучати ринкові регулятори і державні адміністративні (штрафи, адміністративні платежі тощо) регулятори (рис. 1.5).

Розглянемо головні складові економічного механізму, які широко використовуються в розвинених країнах.

Система економічних важелів і стимулів.

Ідеться про платежі й податки за забруднення і використання природних ресурсів. Вони являють собою важелі впливу, які встановлюють платежі як за володіння, користування та інші законні дії щодо природних ресурсів, так і за викиди й скиди. Рівень платежу має відповідати соціально-економічній шкоді, заподіяній забрудненням, або якомусь іншому показнику, наприклад, економічній оцінці асиміляційного потенціалу природного середовища, вартості будь-якого природного ресурсу або екологічного оздоровлення природного об'єкта. Податки за забруднення і платежі ефективні тим, що система економічних важелів і стимулів надає значної свободи вибору стратегій поєднання ступенів очищення і плати за остаточний викид (скид), що дає підставу мінімізувати витрати переведенням зовнішнього чинника забруднення у внутрішню статтю екологічних витрат (інтерналізація екстернальних витрат). Якщо екологічні витрати малі, то забруднювач може значно зменшити викиди (скиди) замість того, щоб платити податок. Теоретично він скоротить їх до оптимального рівня, коли нарошувальні витрати на додаткову очистку стають рівними платіжній нормі плати за забруднення.

Податками можуть бути обкладені також первинні ресурси, кінцева продукція або технології. Екологічний податок може розглядатися як інструмент обмеження виробництва екологічно шкідливої продукції і, у кінцевому підсумку, як економічний інструмент екологізації виробництва. Головне, щоб цей податок не стягувався з усіх природокористувачів, а лише з тих, хто забруднює навколишнє середовище. Є спеціальні екологічні податки, які встановлюються зазвичай на конкретні технології, види продукції, виробництво яких повинно обмежуватись (екологічно небезпечні технології і продукція), а також встановлюються тоді, коли утилізація відходів виробництва і споживання будь-якої продукції вимагає певних витрат.

Можливим є встановлення двох видів спеціального екологічного податку:

податок на продукцію, шо виробляється з використанням екологічно небезпечних технологій (наприклад, виробництво сільськогосподарської продукції з використанням пестицидів);

податок на продукцію, потенційно небезпечну в споживанні, зберіганні і захороненні по закінченні терміну її придатності.

Основою для визначення розміру спеціальних податків мають бути витрати на заміну екологічно небезпечних технологій або видів продукції на більш прогресивні, витрати на екологічну модернізацію виробництва, витрати, необхідні для ліквідації шкоди й запобігання їй. Платежі користувачів на покриття адміністративних витрат містять плату за одержання дозволу або ліцензій та інші номінальні платежі, шо пропорційні розмірові викидів (скидів) і які покривають витрати на видачу дозволів або ліцензій. Ці платежі в цілому менші, ніж платежі за забруднення, і мають обмежений вплив на рівень викидів (скидів) підприємств.
Зазвичай їх розглядають як збір за видачу ліцензій. Субсидії являють собою спеціальні виплати забруднювачам за зменшення викидів (скидів). Найпоширенішим видом субсидій є інвестиційні податкові кредити, позики зі зменшеною відсотковою ставкою, гарантії позик,
забезпечення прискореної амортизації природоохоронного обладнання, кошти на регулювання цін первинних ресурсів та кінцевої продукції.

Система обов'язкової відповідальності.

Виходячи з того, шо право власності на навколишнє природне середовище належить суспільству, фірмизабруднювачі повинні нести відповідальність за завдану шкоду. Якщо податок за забруднення або платіж за викиди (скиди) відображає граничну шкоду щодо складання акта викиду (скиду), то шкода в системі обов'язкової відповідальності обчислюється за фактом викиду (скиду) в кожному конкретному випадку. Тобто підприємство, що завдало шкоду, зобов'язане якимось чином компенсувати її: або провести очистку порушеного природного об'єкта, або виплатити компенсації тим, хто зазнав збитків. Система обов'язкової відповідальності передбачає використання документів, які закріплюють зобов'язання на здійснення природоохоронної діяльності під заставу. Такий підхід особливо ефективний, якщо кількість забруднювачів та їхніх "жертв" обмежити, а розмір забруднення і його характер легко визначити.

Система цільового резервування коштів на утилізацію відходів (екологічні застави) використовується, щоб створити стимул для споживачів на здійснення додаткових витрат. Наприклад, під час купівлі товару, який може призвести до майбутнього забруднення, споживач робить внесок, який потім повертається з відсотками після утилізації відходів (купівля напоїв у металевих банках, купівля батарейок тощо). Відомі випадки застосування цієї системи для стимулювання відтворення й утилізації відпрацьованих