Екологічна політика, програми, стратегічні плани дій

План

1 Міжнародні організаційні і правові механізми

2 Консультативний орган високого рівня. 

3 Органи, програми, організації системи ООН.

4 Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій — усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системного екологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в "Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. Основні розділи цього документа такі:

· пріоритети охорони навколишнього природного середовиша і раціонального використання природних ресурсів;

· стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому представленні;

· заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів;

· етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики;

· механізм реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний);

· екологічна експертиза;

· міжнародне співробітництво тощо.

На час затвердження державної екологічної політики Верховною Радою для України це був важливий крок у формуванні нового екологічного світогляду і плану дій. Нині цю прийняту політику слід зробити справді екологічною, тобто гармонізувати з європейською екологічною політикою і регламентом з екологічного управління, міжнародними стандартами серії ISO 14000.

Для багатьох країн Європи відправним пунктом на шляху становлення національної екологічної політики стала Стокгольмська конференція ООН з навколишнього природного середовища (1972). Огляд тенденцій екологічної політики європейських країн у першій чверті XXI ст. свідчить про драматичну еволюцію суспільних поглядів на значення навколишнього природного середовища як першооснови економічно-соціального розвитку.
Найкраще це можна простежити, розглядаючи еволюцію екологічної нормативної бази в Європі, одним із ключових елементів якої, крім директив, є екологічні плани дій Європейського союзу (ЄС). Перший екологічний план дій ЄС було прийнято в 1973 p., одразу після конференції в Стокгольмі. Він був спрямований на досягнення обмежених екологічних цілей, а саме на:

запобігання та зменшення, де можливо, шкідливого впливу забруднень на довкілля;

заохочення екологічно обгрунтованого менеджменту, припинення виснажливої експлуатації природних ресурсів і порушення екологічної рівноваги;

поліпшення умов життя людей через поліпшення екологічного стану навколишнього природного середовища;

інтегрування екологічних чинників у містобудування та землекористування;

розробку механізмів вирішення екологічних проблем із найменшими економічними й соціальними витратами.

Для досягнення цілей у плані рекомендувалось:

розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій стадії планування проекту;

уникати діяльності, пов'язаної з надмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги; здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо стандартизації в галузі екології;

впроваджувати, де можливо, принцип "забруднювач платить";

запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має шкідливий транскордонний екологічний вплив;

враховувати екологічні інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві;

вживати заходів щодо роз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності;

широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду;

правильно розподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати;

гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі, ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.

На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології. Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обгрунтування екологічних програм і заходів
шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат;

формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних
стандартів і практичне застосування принципу "забруднювач платить" через штрафи за забруднення довкілля;

формування та здійснення екологічної політики на державному рівні і становлення відповідних державних інституцій.

Накопичений практичний досвід реалізації екологічної політики показує, що для досягнення екологічних цілей лише екологічного регулювання недостатньо. Великі витрати на природоохоронні заходи не завжди дають позитивні економічні й соціальні результати. Постала необхідність впровадження економічних механізмів екологічної політики.

Зазначимо, що широкомасштабне впровадження економічних механізмів розпочалося за досить сприятливих умов. У 80-ті роки XX ст. екологічна політика почала наповнюватися реальним змістом. У цей час на національному і міжнародному рівнях почалась широка й послідовна реалізація таких важливих вимог, як:

інтегрування екологічної та секторальних політик;

інтерналізація екологічних витрат;

обов'язкове застосування процедур оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) на всіх рівнях використання;

участь громадськості в таких процедурах;

впровадження екологічно чистих технологій;

запобігання шкідливому транскордонному впливу на довкілля через міжнародне співробітництво;

залучення країн, що розвиваються, до вирішення глобальних екологічних проблем.

На хвилі зростання загальної обізнаності щодо екологічних проблем відбулися суттєві якісні зміни у світосприйманні, світогляді та поведінці різних суспільних груп. Споживачі почали вимагати екологічно чистих продуктів, умов проживання, зміни способів виробництва і споживання. Бізнесмени збагнули, що вони чимало втрачають унаслідок руйнування навколишнього природного середовища, а згодом втрачатимуть іще більше. Зрозуміли вони і те, що екологічний бізнес також може бути прибутковим. Владні
структури усвідомили, що без належним чином розробленої екологічної політики їм дедалі важче буде утримувати владу в умовах демократії. На найвищому управлінському рівні стало зрозуміло, що надалі просто неможливо розв'язувати відокремлено питання розвитку та навколишнього природного середовища. Кращих результатів і вищої ефективності можна досягти лише інтеграцією екологічної та секторальних політик. Типовим для багатьох країн стало створення на національному рівні систем екологічного моніторингу, обов'язковим елементом яких є регулярне інформування громадскості про стан довкілля та здійснення державної екологічної політики. Цим процесам сприяло становлення глобального інформаційного середовища, що стало можливим завдяки бурхливому розвитку і широкій доступності сучасних інформаційних та комунікаційних технологій.

У той же період на міжнародному рівні було підписано кілька важливих багатосторонніх екологічних угод. Деякі країни визнали, що в основу стратегії розвитку має бути покладено принцип досягнення збалансованого розвитку. Відповідно до цього почалися зміни національних стратегій розвитку.

Цілком логічно у 80-ті роки XX ст. на перший план почали виходити такі інструменти екологічної політики:

· платежі за використання природних ресурсів та за забруднення довкілля;

· субсидії на впровадження екологічно чистих і природоохоронних технологій;

· заставні платежі за тару багаторазового використання;

· платні дозволи на здійснення екологічно шкідливої діяльності;

· екологічне страхування;

· екологічне маркування та ін.

Стандарти на викиди і скиди забруднювальних речовин встановлювалися відповідно до розвитку природоохоронних технологій. Завдяки цим стандартам та підвищенню ставок платежів за забруднення довкілля відбулися зміни принципів екологічного менеджменту в бік контролю забруднення в джерелі, а не "на кінці труби", як було до того.

Промислові компанії почали розробляти й впроваджувати власні корпоративні екологічні політики. Увага зосереджувалася на зменшенні емісії забруднювальних речовин, обсягу відходів, зниженні енерго- та ресурсоспоживання. Широкого застосування набув добровільний екологічний аудит.
Міжнародні організації промисловців розробили добровільні кодекси поведінки щодо охорони довкілля і раціонального природокористування. Прийнята в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Декларація з питань довкілля і розвитку визначила як головну мету екологічної політики досягнення збалансованого розвитку. Тому П'ята екологічна програма дій Європейського союзу, яку було прийнято в 1993 р., так і названа — "До сталого розвитку".

Порівняно з попередніми, ця програма ще більш конкретизована і цілеспрямована. У ній зазначено: ситуація в Європі така, що економічні переваги, які надає Спільний ринок, обмежуються екологічними чинниками і можуть бути втрачені, якщо таким чинникам не приділятиметься першочергова увага.

Основоположна ідея, закладена в Програму, полягає в тому, що не можна ніяким чином допускати погіршення якості навколишнього природного середовища, і це стане можливим за умови, якщо виробники, споживачі, уряди і громадськість більше зважатимуть на екологічні вимоги у своїй діяльності. Наприклад, у Програмі з'явилися такі, зокрема, положення: застосування принципу запобігання; саморегулювання приватного сектора через добровільні екологічні угоди, спрямування роботи на цільові групи;
запровадження управління виробництвом на основі оцінки повного життєвого циклу продукту.

Слід зазначити, що чимало концептуальних положень Програми запозичено з доповідей і документів, присвячених обґрунтуванню сучасної екологічної політики і розроблених під егідою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Крім того, ці положення обговорювалися на численних консультаційних зустрічах, що проводились Європейською економічною комісією. Можна стверджувати, що Програма відображає не тільки особливості екологічної політики, притаманні лише регіону ЄС, а й
певною мірою містить положення, придатні для впровадження практично в усіх індустріалізованих країнах, у тому