Однією з головних цілей Програми є посилення громадської занепокоєності екологічним станом довкілля, зміна світогляду та поведінки населення в екологічно сприятливий бік. Екологічна просвіта має бути не надто узагальненою, затеоретизованою, а цілеспрямованою на три основні суспільні групи (з урахуванням їхніх особливостей):

владні структури, обов'язком яких є не тільки забезпечення виконання законодавства та екологічний контроль, а й інформування та просвіта населення;

потужні споживачі природних ресурсів та продуценти відходів, від поведінки яких значною мірою залежить екологічний стан довкілля;

широкі верстви населення в різних ролях: як виборці, продуценти відходів і забруднювальних речовин, споживачі товарів та послуг.

Крім подальшого розвитку екологічного законодавства Програма пропонує низку рекомендацій:

посилити увагу до забезпечення достовірної й повної інформації про стан навколишнього природного середовища в Європі, забезпечити належне екологічне інформування суспільства. Для цього, зокрема, слід створити Європейську екологічну агенцію;

сприяти розвиткові наукових досліджень екологічних проблем і дослідно-конструкторських робіт у галузі екологічно чистих технологій;

застосовувати інтегровані підходи в плануванні територіального розвитку та розвитку секторів як на локальному рівні, так і на рівні всього регіону ЄС. Враховувати при цьому економічні, соціальні й екологічні складові, виходячи з необхідності створення передумов для переходу в майбутньому до моделі сталого розвитку. Важливим і обов'язковим інструментом має бути екологічна експертиза проектів, планів і програм усіх рівнів;

впроваджувати розрахунки справжньої вартості екологічних втрат та оцінювання екологічних ризиків будь-якої економічної діяльності. У тих випадках, коли неможливо здійснити точні фінансові розрахунки, слід під час оцінювання застосовувати альтернативні методики. Як ефективний засіб рекомендується вживати інструменти економічного стимулювання (екологічні платежі, субсидії та податкові пільги, торгівля дозволами на викиди і скиди);

застосовувати екологічний аудит для визначення екологічної ефективності виробництва і для інформування громадськості та влади про те, наскільки відповідально керівники компаній і підприємств ставляться до цих проблем;

сприяти активній підтримці екологічної діяльності з боку громадськості, розвиваючи системи інформування її щодо діяльності, спрямованої на досягнення сталого розвитку, створюючи сприятливі умови для реалізації громадських ініціатив у цій галузі;

приділяти особливу увагу інформуванню й просвіті представників бізнесових кіл; готувати спеціалістів-екологів для роботи на виробництві, в інших секторах бізнесу, владних структурах та громадському секторі;

урядам забезпечувати фінансування означеної діяльності. Обґрунтуванням необхідності цього фінансування є те, що діяльність з охорони довкілля економічно вигідна, якщо обчислювати справжні екологічні вигоди і збитки.

Належна увага має приділятися міжнародному співробітництву на всіх рівнях, особливо з країнами, шо розвиваються. А екологічне співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) визначено як один із стратегічних пріоритетів. Наголошується, шо це важливо не лише з екологічного погляду, а й з міркувань сприяння політичній та економічній стабілізації у регіоні.

Можна стверджувати, що за останню чверть XX ст. досягнуто суттєвого прогресу в забезпеченні охорони та оздоровлення навколишнього природного середовища за допомогою застосування різноманітних інструментів екологічної політики, у тому числі таких, шо ґрунтуються на ринкових підходах. Нині серйозна увага приділяється забезпеченню дотримання створеного за цей період екологічного законодавства. Проте дедалі більше зростає усвідомлення того, що зусиль тільки урядового й громадського секторів
недостатньо. Впровадження екологічно стійких схем виробництва і споживання, як цього вимагає Порядок денний на XXI століття, можливе лише за умови забезпечення суттєво більшої відповідальності корпоративних бізнесових кіл за досягнення цієї мети. Добровільні угоди між урядами та промисловими корпораціями щодо екологізації виробництва — це тільки перший, але не визначальний крок у цьому напрямку. Нагальною потребою є створення корпоративних систем екологічного управління.

Хоч Європейський союз і головна рушійна сила та "законодавець мод" сучасної Європи, екологічна політика, звичайно, розробляється і на національних рівнях. На сучасному етапі великою перевагою можна вважати те, що кожна країна прагне розвивати свою національну політику, орієнтуючись на загальноприйняті в європейському регіоні екологічні цілі і застосовуючи схожі підходи, теоретично обгрунтовані і практично перевірені в країнах ЄС. З історичного погляду, відлік координованого природоохоронного співробітництва на рівні всього європейського регіону можна починати від Конференції міністрів екології європейських країн, що відбулася в замку Добржиш поблизу Праги в 1991 р. На цій конференції прозвучав і був підтриманий заклик до здійснення комплексної оцінки стану навколишнього природного середовища Європи, а також була висунута пропозиція щодо розробки Екологічної програми для Європи.

Програма, яку було ухвалено на Софійській конференції міністрів "Довкілля для Європи" (1995), стала першою спробою сформулювати довгострокові пріоритети екологічної політики на загальноєвропейському рівні, які б могли сприяти створенню концептуальних підвалин для координації національних і міжнародних зусиль стосовно поліпшення стану навколишнього природного середовища в Європі та інтегруванню екологічних чинників у політику розвитку. Особливістю цього документа є те, що в ньому не пропонуються кількісні показники стану навколишнього природного середовища і терміни досягнення їх, не ставляться завдання конкретним країнам. Це скоріше політичний документ, у якому формулюються основні напрями реалізації екологічної політики в Європі, загальновизнані заходи й рекомендації. Таким чином, Екологічна програма для Європи — не лише
документ, а й динамічний процес удосконалення і розвитку європейської
екологічної політики.

В основу Програми покладені принципи Декларації з питань довкілля і розвитку (Ріо-де-Жанейро). У ній також зроблено спробу надати Порядку денному на XXI століття практичного характеру в контексті європейського регіону, особливо в питаннях інтегрування екологічної та секторальних політик. Програма також відображає конкретні напрямки співробітництва з поліпшення екологічного стану навколишнього природного середовища, ухвалені на Європейській конференції "Довкілля і здоров'я", проведеній під егідою Всесвітньої організації охорони здоров'я в Гельсінкі (1994).

Дванадцять екологічних проблем визначено Екологічною програмою для Європи як головні, п'ять із них — як пріоритетні, а саме: зміна клімату, руйнація стратосферного озону, втрата біорізноманіття, аварії з тяжкими екологічними наслідками, підкислення й збільшення концентрації тропосферного озону та інших фотохімічних оксидантів.

Згідно з Програмою рекомендується формувати екологічну політику, виходячи з принципів запобігання, "забруднювач платить", поділу відповідальності між суспільними групами, а також інтегрування екологічних складників у секторальні політики. Серед провідних інструментів, що пропонуються для досягнення цілей Програми, — технологічна кооперація в галузі розробки екологічно чистих виробничих та нових природоохоронних
технологій, інтегрований контроль забруднення та аварій, економічні інструменти, регулярні огляди реалізації екологічної політики, екологічне інформування та участь громадськості, міжнародні екологічні договори.

У зв'язку з екологічними програмами дій, що реалізуються в країнах Європейського союзу, було визнано необхідність координації зусиль усіх відповідних європейських інституцій в єдиному пан-європейському процесі, сприяння розвитку гармонізованої нормативної бази для створення умов досягнення збалансованого розвитку в Європі, посилення уваги до питань екологічного стану довкілля як одного зі складників європейської безпеки взагалі.

Екологічна політика в країнах Центральної та Східної Європи має свої особливості порівняно з країнами Європейського союзу. Очевидно, що однією з головних обставин їхньої діяльності є і ще довго триватиме перебування цих країн у стані переходу від планово-командної до ринкової економіки. Для таких країн було необхідно розробити спеціальну екологічну програму дій з урахуванням специфіки перехідного періоду, оскільки їхньою особливістю є те, що в найближчі 5—15 років вони, за деякими винятками,
потерпатимуть від гострої нестачі коштів для фінансування природоохоронних заходів. Тим часом екологічні проблеми країн ЦСЄ набули дуже серйозного характеру. Крім нестачі фінансових ресурсів проблемою є брак інституцій і спеціалістів, здатних розв'язувати природоохоронні завдання в умовах нових економічних відносин.

Для вирішення екологічних проблем регіону варто із самого початку визначити чіткі цілі й найефективніші шляхи їх досягнення. Таке завдання було поставлене ще на конференції в 1991 р. у Добржиші. Протягом наступних двох років за допомогою МБРР, ОЕСР та інших міжнародних організацій і країн-донорів було розроблено Програму дій з охорони навколишнього природного середовища для країн ЦСЄ, яку схвалила Конференція міністрів "Довкілля для Європи", що відбулася в Люцерні в 1993 р.

Програма містить базові положення й керівні принципи для визначення найпріоритетніших екологічних проблем і вказує шляхи вироблення та прийняття реалістичних, ефективних і економічно обгрунтованих рішень.
Розробники Програми прагнули, щоб вона була здатна слугувати основою для визначення національних пріоритетів у галузі охорони довкілля для кожної з країн, а також сприяти розвитку екологічного співробітництва між Сходом і Заходом.

Як першочергові визначено екологічні проблеми, пов'язані зі здоров'ям людей. У Програмі, однак, зауважено, що невідкладні заходи мають реалізовуватися в контексті тих можливостей, які склалися після розпаду старих режимів. Тому слід враховувати, шо в процесі структурної перебудови економіки можна і потрібно розв'язувати деякі питання охорони довкілля з найменшими затратами. Країнам ЦСЄ запропоновано нові моделі використання ресурсів навколишнього природного середовища, аби запобігти появі
нових проблем, пов'язаних із його забрудненням, вирішити існуючі проблеми та якомога швидше і дешевше ліквідувати наслідки забруднення в минулому.

У Програмі пропонується новий підхід до розв'язання питань охорони довкілля, що адекватний економічній ситуації, у якій перебувають країни ЦСЄ. На відміну від інших регіональних програм дій, у яких спочатку пропонуються цільові показники якості навколишнього