Крім зазначеного вище, національні екологічні плани дій відіграють роль каталізатора для органів управління охороною природи та природокористуванням. У багатьох країнах розробка і впровадження НЕПД спонукали до розробки регіональних і місцевих екологічних планів дій, що, зокрема, суттєво підвищило рівень екологічного управління. У країнах, які вже
мали загальні екологічні стратегії, схвалені на національному рівні, НЕПД стали інструментом реалізації таких стратегій.

Досвід розробки і реалізації НЕПД у різних країнах показує, що найтиповішими рисами успішних НЕПД є такі:

· врахування глобальних та регіональних екологічних чинників і пріоритетів;

· спрямування на одну або кілька пріоритетних національних екологічних проблем, щоб виконати НЕПД у кінцевий термін;

· базування на інструменти екологічної політики, на краще використання наявних ресурсів, удосконалення екологічного управління та міжсекторної координації;

· забезпечення умов для прийняття і виконання еколого-економічних рішень;

· врахування реалій країни, у якій розробляється і виконується НЕПД, що можливо за умови запровадження широкого консультаційного процесу з усіма зацікавленими сторонами, особливо з громадськістю;

· наявність зазвичай таких компонентів, як обґрунтування вибору ключових секторів і проблем, обгрунтування пріоритетності вирішення проблем, аналіз проблем на підставі наявної екологічної та іншої інформації, екологічні цілі;

· наявність розрахунків необхідних фінансових та інших ресурсів і плану інвестування;

· графік виконання;

· механізми консультацій із зацікавленими особами, моніторинг виконання тощо.

Розробка і реалізація НЕПД потребує залучення широкого кола зацікавлених сторін, інтереси й цілі яких у загальному випадку не обов'язково збігаються. Тому важливо одразу започаткувати широкий консультаційний процес під егідою органу центральної державної влади, відповідального за реалізацію національної екологічної політики. Паралельно з розробкою НЕПД слід нарощувати управлінський і виконавчий потенціали природоохоронних та інших зацікавлених органів та інституцій, щоб до початку практичної реалізації плану дій уже існував управлінський потенціал, здатний виконати й розвинути НЕПД далі.

Наступний важливий крок — розробка робочого плану, який має відображати стратегію НЕПД. Залежно від національних умов одні країни приділяють більшу увагу стандартизації в галузі охорони навколишнього природного середовища; інші — посиленню інструментів екологічного планування, тобто оцінці впливу на навколишнє природне середовище тощо; а ті країни, що мають фінансові можливості, визначають напрямки й терміни інвестицій в охорону навколишнього природного середовиша. Робочий план також визначає цілі і методи роботи, можливості й необхідність підвищення кваліфікації управлінців, засоби інформування та забезпечення участі зацікавлених сторін у консультаційному процесі. Крім того, у плані слід максимально точно вказати доступні фінансові та інші ресурси.

Ключовим моментом для переходу від загальної екологічної стратегії до НЕПД є встановлення пріоритетів плану. їх, як правило, є два типи: пріоритетні екологічні проблеми й сектори (наприклад, погіршення здоров'я населення внаслідок забруднення атмосферного повітря у містах) та пріоритетні дії й заходи (наприклад, перехід до використання не етильованого бензину). Пріоритетні проблеми часто визначаються за критерієм їхнього
впливу на здоров'я людей або необоротних негативних наслідків для навколишнього природного середовища. При цьому враховуються ступінь пріоритетності цих проблем для конкретних регіонів і населених пунктів, наявність місцевих можливостей вирішення проблем.

Детальне дослідження складників проблеми часто допомагає знайти економічно ефективне її вирішення. НЕПД спираються на методологію системного підходу до проблеми, завдяки якому всебічний аналіз складових цієї проблеми сприяє знаходженню оптимальної комбінації політичних інструментів і заходів для її вирішення.

Важливо розглядати і витрати, необхідні для альтернативних рішень. Наприклад, проблема ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС є, без сумніву, пріоритетною для України. Однак фінансові ресурси, необхідні для її повномасштабного вирішення, настільки великі, що, напевно, Україна поки в змозі зосередитись лише на вирішенні інших екологічних проблем, наприклад забруднення водних ресурсів. Економічний тягар у такому разі, безумовно, полегшиться, проте будуть досягнуті важливі екологічні цілі, причому за кінцевий проміжок часу.

Національні екологічні плани дій передбачають систему стимулів для природоохоронної діяльності. Це, по-перше, економічні стимули — пільги та заохочення для тих, хто переходить на екологічно "дружні" технології, та економічні санкції щодо підприємств, які забруднюють навколишнє природне середовище і надмірно витрачають ресурси. По-друге, це інструменти регулювання, наприклад система екологічних стандартів, підкріплена адекватними санкціями за недотримання їх. По-третє, це інструменти
впливу на громадську свідомість та на свідомість управлінців: інформаційно-просвітні кампанії, добровільні угоди між урядовими органами і компаніями та ін.

Крім указаного вище, у плані визначаються заходи, які потрібні для нарощування інституційного потенціалу, розвитку національної нормативної бази та міжнародного співробітництва.

Моніторинг та оцінка виконання важливі на всіх етапах процесу, оскільки таким чином забезпечується зворотний зв'язок, необхідний для внесення коректив і вдосконалення плану. Адекватні моніторинг та оцінка є суттєвими передумовами успішного виконання плану, вони дають можливість встановити момент досягнення цілей, поставлених у плані, вчасно прийняти рішення шодо розробки нового плану та подальшого розвитку власне національної екологічної політики. Об'єкт моніторингу — ступінь досягнення екологічних цілей, визначених планом; екологічне законодавство; ефективність використання обраних інструментів екологічної політики;
природоохоронні інвестиції; виконання фінансових показників; нові проблеми і питання, ідентифіковані в процесі розробки й виконання тошо.

Міжнародні організаційні і правові механізми

На сучасному етапі розвитку вже доцільно говорити про планетарну систему екологічної координації в її функціональному розумінні: є Всесвітня програма дій на XXI століття і є координуючий орган — Організація Об'єднаних Націй з екологічною управлінською інфраструктурою.

Одним із завдань ООН є міжнародна співпраця щодо охорони і відновлення навколишнього середовища. Реалізується це завдання на основі концептуальних керівних принципів через різні загальносуспільні фонди, організації (Міжнародний фонд дикої природи, Міжнародний союз охорони природи, міжнародні організації, що розвиваються, та ін.). Організація з питань освіти, науки і культури ООН (ЮНЕСКО), Всесвітня організація
охорони здоров'я, продовольча і аграрна організація також розробили довгострокові програми взаємодії суспільств і природи. Деякі держави, у тому числі Україна, мають міжнародні угоди щодо захисту окремих об'єктів навколишнього середовища: космічного простору, світового океану, повітряного басейну, морів, трансграничних річок тощо.

Щоб впроваджувати принципи збалансованого розвитку, створено організаційний механізм, який діє в рамках системи Організації Об'єднаних Націй і відповідає цілям структурної перебудови та активізації діяльності ООН в економічній, соціальній і екологічній галузях. У контексті перетворень і активізації діяльності системи ООН впровадження цих принципів здійснюється на основі методології системного підходу, орієнтованого на
конкретні дії та результати, і відповідає принципам універсальності, демократії, відкритості, інтегрованої ефективності та підзвітності.

Для досягнення потреб координації і запобігання дублюванню діяльності під час впровадження принципів збалансованого розвитку здійснюється ефективний розподіл діяльності між різноманітними підрозділами системи Організації Об'єднаних Націй на основі сфер їх компетенції і порівняльних переваг. Держави — члени ООН, діючи через відповідні керівні органи, забезпечують належне виконання цих завдань, постійно аналізують свою політику, програми, бюджети і заходи. Важливе значення має активна й ефективна участь неурядових організацій, наукових кіл і приватного сектора, а також місцевих груп і громад.

В основі міжнародної організаційної структури, яка необхідна для впровадження сталого розвитку, має бути узгодженість із таких питань, як фінансові ресурси і механізми, передавання технологій, ухвалений у Ріо-деЖанейро Порядок денний на XXI століття. Крім того, для реалізації заходів, визначених у рамках цієї організаційної структури, потрібен дієвий зв'язок між основною діяльністю і фінансовою підтримкою, що вимагає тісного й
ефективного співробітництва та обміну інформацією.

Загальна мета міжнародної організаційної структури полягає в інтеграції питань охорони навколишнього середовища і розвитку на національному, субрегіональному, регіональному та міжнародному рівнях.

Конкретні цілі тут такі:

· забезпечення й розгляд процесу впровадження принципів сталого розвитку в усіх країнах;

· посилення ролі й активізація діяльності системи Організації Об'єднаних Націй у галузі охорони навколишнього середовища і розвитку;

· зміцнення співробітництва і координації в питаннях охорони навколишнього середовища і розвитку в системі ООН;

· заохочення взаємодії і співробітництва між системою ООН і міжурядовими та неурядовими субрегіональними, регіональними і глобальними установами й неурядовими організаціями в галузі охорони навколишнього середовища і розвитку;

· зміцнення організаційного потенціалу і механізмів, необхідних для ефективного впровадження, вдосконалення й оцінки принципів збалансованого розвитку;

· сприяння зміцненню і координації національного, субрегіонального й регіонального потенціалу та заходів у галузях охорони навколишнього середовища і розвитку;

· встановлення дієвого співробітництва та обміну інформацією між органами, організаціями, програмами ООН та багатосторонніми фінансовими органами в рамках організаційного механізму;

· вживання заходів щодо вирішення проблем, що вже існують або тільки виникають і пов'язані з охороною навколишнього середовища і розвитком.

Розглянемо складові міжнародної організаційної структури впровадження принципів сталого розвитку.

Генеральна Асамблея як міжурядовий механізм найвищого рівня є головним органом, що окреслює політику й оцінює її впровадження. Асамблея призначена для організації регулярних оглядів процесу впровадження принципів сталого розвитку.

Економічна і соціальна рада надає допомогу Генеральній Асамблеї через забезпечення контролю за загальносистемною координацією процесу впровадження принципів сталого розвитку.

Комісія сталого розвитку є підзвітною Економічній і соціальній раді з урахуванням певної ролі в її Статуті. До складу Комісії входять представники держав, обраних її членами