Історія становлення і найхарактерніші ознаки природоохоронного законодавства і права в Україні

План

1. Історія становлення і найхарактерніші ознаки природоохоронного законодавства і права в Україні

2. Сучасний стан нормативно-законодавчої бази України в галузі охорони природного середовища і використання природних ресурсів

3. Економічні механізми природоохоронної діяльності

Україні, як і будь-якій іншій державі, притаманні природоохоронні традиції. Початки національного природоохоронного законодавства сягають ще часів Київської Русі. У зводі законів княжої держави "Руській правді" містилося чимало регламентацій, що стосувалися часів і термінів полювання на тих чи інших хутрових звірів; заборона виловлювати деякі породи риб під час нересту; застороги щодо збереження та використання природно адекватних засобів землеробства, бортництва, броварства та інших промислів і ремесел. Тоді ж передбачали і деякі покарання, переважно грошові, за порушення вимог "Руської правди". Наприклад, за вбивство журавля і людини часто вживали однакові міри покарання. У князівські часи фактично було закладено й початки формування заповідних територій — так званих мисливських угідь, на яких лише іноді дозволялося полювання та лови.

У козацько-гетьманську добу джерелами українського природоохоронного законодавства були: звичаєве право і повсякденні традиції; традиційне законодавство княжої та литовсько-руської доби; магдебурзьке право; законотворча діяльність національної держави, яка уособлюється, насамперед, у гетьманських універсалах. У зв'язку зі своєрідним становищем тогочасної України на національне законодавство нашаровувались, інколи майже повністю поглинаючи його цілком або в окремих компонентах, правничі вимоги сусідніх держав — Польщі, Росії, Австрії та ін. Вичерпну характеристику природоохоронних засад дає синтетичне "Зібрання українських прав" 1807 р. У розділах "Про ціну речі", "Про недозволені діяння", наприклад, докладно простежено численні ситуації, коли людина взаємодіє з природою, — рибальство, пошкодження соколиних гнізд, виловлювання бобрів, знищення рою бджіл чи дерева, полювання на зайців тощо. У них регламентовано вартість і покарання відповідних вчинків, визначено майнові та територіальні засади природокористування. До проблем, пов'язаних із мисливством і рибальством, звертаються і в останніх розділах книги. Досить слушні слова у висновку "Зібрання": "В Україні чужий ліс рубати взагалі забороняють". Отже, тогочасне право значно відрізнялося від радянського, за якого "чуже" (тобто спільне) знищував кожен, хто тільки не лінувався.

Природоохоронний рух у сучасному розумінні започатковувався в Україні ще до Першої світової війни, коли почали з'являтися різні організації, товариства і прийматися деякі укази і постанови окремих департаментів та міністерств, що регламентували використання тих чи інших ресурсів. Водночас виникають перші українські заповідники, зокрема всесвітньо відомий "Асканія-Нова". У зв'язку з Першою світовою війною та соціальними потрясіннями в імперії істотно загальмувалася природоохоронна робота в Україні, завдавши довкіллю чимало збитків та руйнації. Характерними для того часу, як згадує професор-зоолог М. Шарлемань, були такі випадки, як зруйнування наприкінці 1917 р. "солдатами-більшовиками" зоопарку "Пілявин". У ньому, зауважує очевидець тих подій, "окрім великої кількості інших звірів, було постріляно 35 зубрів та бізонів". Тому все доводилося починати з початку.

В Українській Державі за часів гетьманування Павла Скоропадського було створено Міністерство земельних справ, при ньому — окремий Відділ з охорони пам'яток природи, а також Комісію з учених та діячів у цій справі. У Києві 1918 р. існував також приватний "Крайовий природоохоронний комітет" (голова — професор П.А. Тутковський); у Харкові функціонувало Товариство любителів природи (голова — професор В.Л. Талієв); в Одесі — Спілка наукових товариств природоохоронного спрямування (голова — професор Г.І. Танфільєв). У Полтаві було засновано Комітет охорони природи та старовини. Секція

(комітет) охорони природи збереглася в Народному комісаріаті землеробства і після поразки Української Народної Республіки.

Однак у перші роки радянської влади успіхи, пов'язані з охороною природи, були досить помітними. Особливу роль відіграла постанова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів УРСР "Про затвердження положення про пам'ятки культури і природи". До речі, згідно з цим документом усіма пам'ятками природи в Україні мало відати Управління установами Народного комісаріату освіти, до складу якого входив Український комітет охорони пам'яток природи. Щоправда, вже тоді намітилася різновідомча підпорядкованість різних заповідників. Наприклад, заповідник Дніпрової заплави "Конча-Заспа" (250 десятин) був на бюджеті Народного комісаріату закордонних справ, а "Сад II Інтернаціоналу" (колишня "Софіївка", як зазначалося в тогочасних документах) належав Уманському сільськогосподарському технікумові.

За радянських часів Україна повністю втратила можливість впливати на формування природоохоронного законодавства, оскільки виключні повноваження мав лише СРСР, зокрема, його вищі партійні органи та органи господарювання. Тобто, екологічне право повністю формувалося за межами етнічної України, а до неї закони надходили для безпосереднього виконання. Чого коштувало союзне законодавство, свідчить постанова Ради міністрів СРСР 1951 р., за якою, по суті, ліквідували систему заповідників країни: із 130 наявних припинили діяльність 88, а загальна площа їх зменшилася понад 10 разів. Лише на початку 80-х років XX ст. вдалося досягти довоєнного, також украй незадовільного, обсягу заповідників.

Головні засади екологічного права в СРСР визначалися не законами, а "державною доцільністю". Тому склалася така ситуація, що разом із юридично закріпленими нормами стосовно навколишнього середовища діяли постанови та розпорядження ЦК КПРС, які прирівнювалися до закону. Тобто сформувалася система юридичного двовладдя, коли воля бюрократичної машини переважала формально закріплені юридичні закони. У такій правовій системі виникли сприятливі умови для безконтрольного грабування природних ресурсів, безжального нищення флори і фауни, хижацького розграбування корисних копалин, безконтрольного забруднення води, повітря, ґрунту тощо. Тому на момент розпаду СРСР в Україні була дуже несприятлива екологічна ситуація, виправленню якої не сприяла і не могла сприяти лише формально існуюча система екологічного права.

Якщо говорити про екологічне право в СРСР із формального погляду, то слід зазначити, що в ньому була велика кількість законів, актів та постанов природо регулювального ґатунку. Так, ще в 1950 р. прийняли постанову Ради міністрів СРСР "Положення про державну лісову охорону СРСР", за якою регулювалася служба охорони заповідників. У постанові Ради міністрів СРСР "Про заходи щодо покращення охорони здоров'я і розвитку медичної науки" (1968 р.) визначалися напрями наукових пошуків у галузі дослідження навколишнього середовища. У цьому самому році ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо підвищення ефективності роботи наукових організацій і прискорення використання в народному господарстві досягнень науки й техніки" та ін. Ці постанови створювали своєрідне правове тло, на якому можна було б створювати (або принаймні говорити) про цілісну систему охорони природи.

Етапною була постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР "Про посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів" від 29 грудня 1982 р. У ній йшлося про потребу визначення наукових основ раціонального використання природних ресурсів та охорони природи, наголошувалося на необхідності переходу до якісно нових технологічних процесів, що давали б змогу раціональніше використовувати природні ресурси і зменшувати негативний вплив, контролі за використаними матеріалами і технологіями та станом природного середовища загалом. Окрім цієї постанови, прийняли ще низку законодавчих актів: "Про порядок опрацювання та затвердження схем комплексного використання та охорони вод" від 2 липня 1976 р., "Про додаткові заходи щодо посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів" від 1 грудня 1978 р. та ін., в яких намагалися реалізувати комплексний підхід до оцінювання стану довкілля та його охорони. Тоді ж було прийнято постанови щодо участі Радянського Союзу в міжнародних угодах у сфері охорони навколишнього середовища. Це, зокрема, такі Конвенції:—

про водно-болотяні угіддя, що мають міжнародне значення (1971);—

про рибальство та збереження живих ресурсів у Балтійському морі й протоках (1973);—

про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973);—

про захист морського середовища району Балтійського моря (1974);—

про охорону перелітних птахів та середовища їх проживання (1979) тощо.

Загалом, як підраховано (Н.І. Конищева та ін., 1992), із середини 60-х років XX ст. було прийнято понад 70 загальнодержавних документів, що мали б регулювати природокористування, однак реалізовувалися вони незадовільно. Відоме, наприклад, ігнорування законодавчих актів навіть стосовно такого унікального об'єкта Росії та Бурятії, як озеро Байкал. Дії держави у такому разі були традиційними: або приймалася нова постанова — ще "грізніша" та з новими настановами, або переглядалися норми природокористування й забруднення, які давали змогу приховати хижацьке ставлення до довкілля. Якщо згадати, що разом із державою свої стандарти і норми розробляли понад 100 організацій різноманітних міністерств, і ці стандарти часто брали "зі стелі", то в країні панував абсолютний анархізм щодо збереження природного середовища.

Уже в роки "перебудови" була здійснена ще одна спроба державного управління в галузі охорони природи і використання природних ресурсів. Тому різко розширювалася компетенція Ради міністрів СРСР стосовно визначення стратегії природокористування. Інакше кажучи, справу охорони природи передали її головному "губителеві", власне результату тогочасна система сподівалася досягти не за рахунок нормальних