"Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів" від 8 травня 1973 p.;—

"Про додаткові заходи з посилення охорони природи й поліпшення використання природних ресурсів" від 23 січня 1979 р.;—

"Про першочергові заходи з поліпшення використання водних ресурсів у країні" від 1 березня 1988 p.;
—

"Про екологічну ситуацію в республіці та заходи з її докорінного поліпшення" лютий 1990 р.

Отже, екологічне законодавство СРСР, у складі якого Україна перебувала до 1991 p., було неспроможне належним чином захистити довкілля людини. Сприятливі умови для відновлення екологічної культури та створення її наукової правової основи виникли лише після набуття державної незалежності. Нині в Україні формується національна правова база, що регулює ставлення людини до природного середовища. У цей перехідний період законодавство має змішаний характер, адже разом із новими законами продовжують діяти й деякі правові акти, успадковані від СРСР. Водночас українське екологічне право не може повністю забезпечити захист природи, оскільки, з одного боку, багато в чому воно залишається декларативним і не має конкретних механізмів розв'язання проблем, а з іншого — не повною мірою враховує здобутки та досвід сучасного міжнародного екологічного законодавства. Тому розвиток демократичної, правової держави в Україні значно залежить від того, наскільки ефективною та досконалою буде система законів, що забезпечують охорону навколишнього середовища й природних ресурсів в інтересах сучасного та наступних поколінь.

Можна вважати, що на сьогодні екологічне законодавство України пройшло шлях становлення, проте ще не функціонує як дієздатна система нормативно-правового забезпечення екологізації національного шляху розвитку. Проблема дієздатності, забезпечення її ефективними механізмами виконання вимог чинного законодавства є надзвичайно гострою. Складні також питання щодо постійного удосконалення чинного законодавства відповідно до сучасних потреб реформування економіки та реальних умов діяльності суб'єктів господарювання із законодавчим закріпленням загального принципу "забруднювач платить", а також гармонізації національного екологічного законодавства з європейським.

Екологічне законодавство — це структура, що об'єднує екологічні юридичні норми різного рівня та різної спрямованості. Це норми конституційні, звичайні, а також ті, що орієнтовані на соціальні відносини з приводу охорони різних природних об'єктів. Екологічне законодавство є системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація зумовлює відносно сталі правові відносини*30.

*30: {Андрейцев В.І. Екологічне право. – К.: Вентурі, 1996. – С.27. }

Системою екологічного законодавства вважають цілісність, яка складається з окремих законодавчих актів, що перебувають між собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічної спрямованості. Первісним елементом екологічного законодавства є його норма, яка відіграє базову роль у системі цього законодавства, оскільки перебуває на найнижчому, фундаментальному рівні системи.

Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, які державні органи їх прийняли або затвердили. Юридична сила екологічних актів зумовлюється тим, який природний об'єкт держава бере під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того або іншого об'єкта до Червоної книги.

Екологічне право — це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.

Особливість екологічного права як комплексної галузі полягає в тому, щодо нього належать: 1) земельне, 2) водне, 3) лісове, 4) гірниче, 5) фауністичне, 6) флористичне, 7)атмосферо-охоронне, 8) заповідне законодавства, котрі або вже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче), або існують як галузі законодавства, але процес їх формування триває*31. Саме в цьому виражається комплексний характер екологічного права.

*31: {Там само. – С. 27.}

Екологічне право об'єднує правові норми, за якими регулюються правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання. Предмет правового регулювання — відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища загалом, цінних природних об'єктів та комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля. Джерелами, тобто нормативно-правовими документами екологічного права в Україні, е:—

закони України;—

постанови Верховної Ради України;—

укази Президента України;—

постанови Кабінету Міністрів України;—

нормативні документи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України і Державного комітету природних ресурсів України (як прийняті самостійно, так і спільно з іншими міністерствами і відомствами);—

рішення місцевих рад народних депутатів. Екологічне право взаємопов'язане з іншими галузями права і може бути реалізоване тільки в такій взаємодії. У цьому виявляється єдність як правової системи в цілому, так і екологічного права зокрема. Наприклад, за нормами лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини. Плата за використання лісових ресурсів передбачена у нормах загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання природних ресурсів.

Еколого-правові норми: 1) регулюють порядок використання природних ресурсів; 2) регулюють порядок розміщення відходів у навколишньому природному середовищі; 3) визначають конкретний перелік екологічних правопорушень. Санкції за екологічні правопорушення містяться в адміністративному та кримінальному законодавстві. Порядок фінансування природоохоронних заходів становить предмет правового регулювання як екологічного, так і фінансового права. Питання стимулювання природоохоронної діяльності підприємств і організацій належать до сфери як екологічного, так і господарського права. Правове регулювання власності на природні ресурси однаково важливе для реалізації й цивільного права, й екологічного права.

Отже, екологічне право — це інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), що об'єднує сукупність еколого-правових норм, які регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав людини.

Проблема співвідношення між системою екологічного права й системою екологічного законодавства має величезне значення. Екологічне право — відображення прав природи, яких вона не може бути позбавлена у зв'язку з будь-якими причинами; це її життєве право, від якого залежить і добробут людей. Екологічним законодавством є сукупність правил, вироблених і прийнятих відповідними компетентними органами з додержанням належної процедури. Екологічне право відображається в екологічному законодавстві. Однак воно може виявлятися і в різних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об'єкти як про естетичні цінності тощо.

Якщо система екологічного законодавства — категорія юридична, то система екологічного права — категорія природна, як необхідна умова збереження та здорового розвитку природи. Проблема співвідношення між екологічним законодавством та екологічним правом завжди має розв'язуватися на науковій основі. Йдеться про взаємодію різних галузей наукового знання — гуманітарного й природничого. Система екологічного права — це система об'єктів природи, розвиток суспільства та рівень навантаження на природні системи, а система екологічного законодавства — розвиток юридичної думки в її співвідношенні з розвитком суспільства. Остання система свідомо створюється людьми. Системи екологічного права й екологічного законодавства перебувають у постійному русі, зазнають змін, адже розвиток суспільства зумовлює збільшення антропогенного навантаження як на природу загалом, так і на окремі природні об'єкти зокрема.

Основним елементом системи екологічного права вважається її природний зміст. Таким елементом в системі екологічного законодавства є юридична норма. Екологічне законодавство, як і будь-яке інше, — це структура ієрархічна, в якій нормативні акти нижчого рівня мають за змістом відповідати нормативним актам вищого рівня. Нормативні акти вищого рівня відповідають узагальненішим, тобто таким, що охоплюють більшу територію.

Правові принципи закріплюються у законах та інших правових нормах. Наприклад, основні принципи охорони навколишнього природного середовища викладені у ст. З Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 p.:—

пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість дотримання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів у процесі здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;—

запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;—

екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;—

збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів та комплексів;—

обов'язковість екологічної експертизи;—

науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;—

стягнення плати за забруднення навколишнього середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, завданої у зв'язку з порушенням законодавства про охорону навколишнього середовища;—

поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;—

розв'язання проблем охорони навколишнього середовища на основі міждержавного співробітництва.

Принципи екологічного права — це відображені в еколого-правових актах основні юридичні засади, положення, ознаки" що визначають спрямованість галузі