УДК 327.362.01

Коваль А.А.

ПАЦИФІЗМ У КОНЦЕПЦІЇ ТЕОРІЇ НЕНАСИЛЛЯ ТА ПОЛІТИЧНІЙ РЕАЛЬНОСТІ

Стаття присвячена аналізу сутності теорії ненасилля, її зародження та розвитку в сучасних умовах, пацифістським настроям у концепції теорії не насилля. Також автор розглядає ідеологічні основи пацифізму, його різновиди та сфери впливу.

Ключові слова: пацифізм, теорія ненасилля, пацифістські настрої, політична реальність, громадська непокора, ідеологія, гуманістичні цінності, глобалізація.

Статья посвящена анализу сущности теории ненасилия, ее зарождения и развития в современных условиях, пацифистским настроениям в концепции теории ненасилия. Также автор рассматривает идеологические основы пацифизма, его разновидности и сферы влияния

Ключевые слова: пацифизм, теория ненасилия, пацифистские настроения, политическая реальность, гражданское неповиновение, идеология, гуманистические ценности, глобализация.

The article is dedicated to analysis to essence to theories not violences, her(its) generations and developments in modern condition, pacifist moods in concepts of the theories violence. Also, the author considers of the base of the pacifism, his(its) varieties in spheres of the influence

Key words: pacifism, theory of violence, pacifist moods, political reality, civil disobedience, ideology, humanistic values, globalization.

Логіка розвитку політології як науки та потреби політичної практики обумовили появу у XX столітті теорій мирного співіснування держав із різним суспільно-політичним ладом [6, с. 56]. Розробка цих теорій триває й досі, в тому числі процесу створення та діяльності пацифістських рухів, що пропагують мир і засуджують будь-які війни, а також приготування до них. У контексті боротьби за мир необхідно зазначити про існування концепції не насилля. Вказана концепція визнає необхідність, доцільність і виправданість відмови від використовування насильства, сили взагалі при рішенні яких би то ні було політичних і соціальних проблем, ставить в основу політичної діяльності принципи гуманізму і вимоги загально - людської моралі і моральності.

Ідея ненасильства народилася в давньосхідних релігійних культах. Вона була невід'ємною частиною загальносвітоглядних систем індуїзму, буддизму і конфуціанства. Концепція ненасильства отримала своє віддзеркалення і розвиток у ранньому християнстві, яке виробляє свій підхід до ненасильства, полягаючий у концепції самопожертвування і любові до ближнього. Перехід християнства в ранг державної релігії ознаменувався відступом від принципу ненасильства як абсолютного пацифізму. Київський політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як «концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально- політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму». Власне, сам термін є не зовсім точним перекладом терміну «а-хімса», яким користувався М. Ганді для визначення відмови від застосування усіх форм насилля («хімса») у боротьбі за справедливість [2].

З часом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолати несправедливість насильницькими відповідними заходами. У 1848 р. американський письменник негритянського походження Генрі Торо виступив із памфлетом «Громадянська непокора», в якій пояснював, чому протягом кількох років він відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс і насамкінець провів ніч у в'язниці. Торо вдався до такої неординарної акції, щоб виступити проти двох політичних заходів американського уряду: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні. Торо твердив, що люди мають ненасильницькими засобами чинити опір несправедливості, якщо їхній власний уряд вдається до несправедливих дій: одного голосування для цього недостатньо.

Теорія і практика громадянської непокори набули своєї викінченості майже через століття в працях ідеолога індійського національно- визвольного руху Могандаса Ганді (1869-1948 рр.), коли широкого резонансу набув його похід до моря в 1932 р. під гаслом відмови коритися забороні британського колоніального режиму на видобування солі індійцями. Але на відміну від Торо, чия позиція мала більш індивідуалістичний і антиурядовий характер, Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокій повазі до закону загалом; що ті, хто вдається до неї, повинні при цьому діяти ненасильницькими методами, чинити це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти повну міру покарання, зумовлену порушенням закону. Він також вірив, що до акцій громадянської непокори слід вдаватися лише після того, як докладено всіх зусиль, щоб переконати в чомусь чи попрохати чогось, але вони виявилися безрезультатними [12].

Очищення і відродження ідей ненасильства стало однією з мети західної Реформації. Протестантизм прагнув перевести ранньохристиянські заповіді в площину моральності, в принципи практичної поведінки. В цьому вигляді середньовічний сектантський рух зробив істотний вплив на різний християнський перебіг Нового часу, утілившися в самій закінченій формі в русі квакерів.

У Новітній час принципи ненасильства в політиці знайшли якнайповніший вираз у навчанні непротивлення злу насильством Л. Толстого і в принципах ненасильних дій у політичній сфері М. Ганді.

Ненасильні ідеї М. Ганди мають глибокі корені в індійській культурі і релігії, а також випробували дію християнства. Ганді виводить ненасильство з чисто релігійної або етичної сфери, лише опосередковано впливаючий на політичні процеси, і переводить його у площину самої політики. У Ганді ненасильство виступає вже не як відмова від боротьби, а як одна з форм боротьби, причому, мабуть, як найефективніший засіб боротьби з насильством. Для Ганді кінцевою метою є удосконалення миру, перетворення його за допомогою любові і якнайглибшої пошани до людини.

К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленин не тільки піддали критиці