Але необхідно зазначити, що у сучасних умовах питання пацифістської активності має місце саме у політичній сфері, оскільки проблема геоконфклітності в Україні також залишається невирішеною. У більш широкому розумінні пацифізмом може виступати світогляд людини, який засуджує будь-які війни і вимагає миру на землі. З іншого боку - це антивійськовий миротворчий рух, представники якого виступають за припинення практики військового дозволу політичних конфліктів. Одним із перших мислителів, що заявили, що мир є однією з головних цінностей у суспільно-політичному житті держави, був Ш. Монтеськье. Практично рух пацифізму сформувався у XIX столітті [2].

Ідеологічною основою пацифізму виступають ліберальні і гуманістичні цінності. Носіями ідей пацифізму є різні верстви населення: інтелігенція, релігійно набудовані миротворці, молодь, неформальні організації, що включають ентузіастів, і т. д.

В основі пацифізму лежить ідея про загальне братство людей, необхідності подолати військові форми дозволу політичних проблем. Пацифізм традиційно спирався на ідею мирного дозволу політичних конфліктів. Він має безліч форм, але основною формою боротьби за мир представники цього руху вважають переконання і особистий приклад [9].

Для пацифістів характерна пропагандистська діяльність. Вони теоретично й ідеологічно доводять, що політичні і військові конфлікти необхідно вирішувати за столом переговорів. У практичній сфері вони діють на основі особистого прикладу: відмовляються брати участь у політичних актах насильного характеру, організовують різні масові акції, направлені на мирне врегулювання конфліктів, безпосередньо займаються миротворчою діяльністю і т. д. Пацифізм зароджувався як ідейний напрям [11]. Його прихильники виходили не стільки з реальної політичної практики, скільки зі свого розуміння суспільства, людини і миру політики, тобто з світогляду. В той же час обмежити або виключити практику дозволу політичних суперечок військовим способом є дуже складною задачею. Тому пацифізм дотепер несе на собі відбиток утопізму. Багато політиків до цього руху відносяться досить іронічно. Практична сторона цього руху дотепер не розвинута - пацифістам не вдалося досягти серйозних результатів, не дивлячись на те, що війна до кінця XX в. себе просто зжила. Подібна ситуація пов'язана з національно-державною формою організації політичного простору і переважанням ідеології патріотизму над космополітизмом.

На сучасному етапі, коли Україна вже є незалежною, демократичною, дослідження практичних методів вирішення конфліктів мирним ненасильницьким шляхом є конче необхідним задля упередження збройних суперечностей та проектування методів та принципів пацифізму як концепції миру на внутрішню та зовнішню суспільно-політичну діяльність у державі. На нашу думку, саме пацифізм як антивоєнний рух, представники якого виступають проти будь-яких воєн незалежно від їх характеру й мети [12], і має вирішити проблеми становлення та розвитку політичних цінностей, які забезпечують злагоду в суспільстві, або окремих соціальних групах, стосовно основних напрямів розв'язання проблем, віру в бажаний і найкращий тип політичної системи, у політичну мету, засоби її досягнення та уявлення про них [6, с. 121].

Сьогодні, спираючись на досвід країн світу, постає актуальне завдання дослідити історіографію та сутність пацифізму, проаналізувати його місце та роль у політичному житті України та визначити можливі ризики і переваги, пов'язані з діяльності антивійськового направлення. У порівнянні з позиціями минулих століть сьогодні пацифізм наповнився новим змістом. Це пов'язано, насамперед, з тим, що у ХХ ст. людство зіткнулося з новими глобальними викликами - двома світовими війнами [2]. Поняття пацифізму в ХХ ст. відрізняється багатоплановістю і різноманіттям. Про це, насамперед, свідчить те, що його діяльність може бути у різних сферах соціальної дійсності:

офіційної направленості (коли пацифізм діє на міждержавному і дипломатичному рівнях. Ця позиція бере свій початок із міжнародних конференцій у Гаазі на урядовому рівні, учасники яких були сповнені рішучості виробити такі правові норми та механізми, які забороняли б або обмежували війни та варварські методи їх ведення);

ліберальної направленості (головною метою є врегулювання міждержавних конфліктів шляхом арбітражу, міжнародних конвенцій та організацій; визнання війни як абсолютного зла);

соціал-демократичної направленості (сприйняття війни як неодмінної умови соціальної революції. Бере свій початок із конференції соціалістів нейтральних країн у Копенгагені 17-18 січня 1915 р., проти війни у квітні 1915 р. протестували делегати Міжнародного жіночого конгресу в Гаазі. В Росії війна викликала протести, насамперед, толстовців (антивоєнні заклики, демонстрації протесту, заклики до примирення);

радикальної направленості (будь-яка антивоєнна діяльність розглядалась як державна зрада [5, с. 67-84]). Так, толстовці були заарештовані, і суд виніс вирок, за яким вони відбували різні строки каторжних робіт; псевдопацифізм тоталітарних режимів та індивідуальний пацифізм таких видатних особистостей, як Л. Толстой, М. Ганді;

релігійний, що спирається передовсім на духовні

цінності і процеси;

лобальний, який створив концепцію «культури

миру» [13].

Пацифізм буває пасивним і активним, абсолютним і відносним [5, с. 58-60]. Ми маємо сьогодні негативне і позитивне розуміння миру. Перше має на увазі мир як просту відсутність війни, інше - передбачає мир без війни при наявності гарантій і факторів, які роблять цей мир конструктивним, справедливим і демократичним. В основі цього розуміння - взаєморозуміння, терпимість, економічний і соціальний розвиток, демократія і свобода [1, с. 11]. Існує велика кількість видів пацифістської діяльності, зокрема це: форми неучасті у війні і насиллі;