Слід зазначити, що українські політичні партії Західної України розглядали національне питання не в регіональному, а у всеукраїнському масштабі. Зрозуміло, що при такому баченні національного питання західноукраїнські партії корегували тактику політичної боротьби в залежності від того, у якому становищі перебували українці на всіх своїх етнічних територіях, та насамперед в УСРР. Так успіхи «українізації» в Радянській Україні в 1920-х рр. зумовили сильну «радянофільську» орієнтацію в західноукраїнському політикумі. Однак на початку 1930-х рр. ситуація докорінно змінюється. Згортання «українізації», тотальний наступ на українську культуру, масові репресії, примусова колективізація в УСРР викликають різко негативну реакцію в Західній Україні. Штучний голодомор 1932-1933 рр. остаточно поховав радянофільські орієнтації серед західноукраїнської громадськості. Цей фактор, зміни в міжнародній політиці, а також нова конституція Польщі та нове виборче законодавство 1935 р., які закріпляли поступову ліквідацію демократичного парламентаризму, спонукали найбільшу та найвпливовішу в Західній Україні партію - Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - до порозуміння та співпраці з польською владою (так звана політика «нормалізації» українсько-польських відносин).

УСРП не підтримала політику УНДО. Соціалісти-радикали рішуче засудили виборчий закон 1935 р. і закликали не брати участі у виборах 1935 р. до сейму і сенату. УСРП цю постанову прийняла із засадничих причин, а саме тому, що «на основі нової ординації селянські і робітничі маси (крім одиниць) позбавлені виборчого права до сенату, а при виборах до сейму маси виборців не мають практичної можливості поставити своїх незалежних кандидатів, до котрих український працюючий народ мав би повне довір'я» [2, 1935, 20 червня]. Окрім того, сам факт порозуміння із авторитарним режимом, як і можливість участі у виборах на основі антидемократичного виборчого законодавства, рішуче відкидалися як несумісні із програмними засадами УСРП [2, 1935, 20 липня].

УСРП не могла через ідеологічний фактор співпрацювати з УНДО. Зокрема, головна управа партії 15 лютого 1936 р. ствердила, що політика польського урядового табору незмінно суперечила інтересам українського народу, використовуючи при цьому політичне становище українських «буржуазно-клерикальних груп» [2, 1936, 18 лютого].

Водночас УСРП підтримувала негативну реакцію на події в радянській Україні.

26 грудня 1935 р. на Краєвій конференції УСРП прийнято резолюції програмного характеру, у яких констатувалося, що «український працюючий народ знаходиться в сучасну пору в тяжкім політичнім положенні, позбавлений рішаючого голосу в справі самостійного уладження свого національного життя [2, 1936, 4 січня].

Соборницькі устремління партії можна побачити в тому, що чимало резолюцій присвячено процесам, що відбувалися в Наддніпрянщині. В одному із пунктів виразно стверджено, що УСРП, відкидаючи всяку терористичну систему правління, різко «...п'ятнує ганебний урядовий терор комуністичної Москви, котра особливо на Україні винищує українських культурних робітників та свідомих селян і робітників» [2, 1936, 4 січня]. УСРП закликала українських селян, робітників і всіх поступових громадян до змагань проти всякого роду реакції, диктатури, темноти й насильства, за вільну незалежну демократичну Україну, у якій би були забезпечені духовні та матеріальні ресурси українського працюючого люду, його добробут і дальший розвиток у напрямі до здійснення найвищого ідеалу соціальної справедливості [2, 1935, 6 січня]. Для цього 29-30 грудня 1934 р. на з'їзді делегатів УСРП разом з УСДП, УСДРП і УПСР (дві останні партії діяли в середовищі української еміграції) утворено Український соціалістичний блок як перший етап повного об'єднання українського соціалістичного руху.

В оцінці політики Польщі на Західній Україні соціалісти-радикали не відрізнялися від більшості українських політичних партій. Так, Михайло Матчак у промові в сеймі 5 лютого 1935 р. зазначив: «Вся практична діяльність польської влади на українських землях змагає до розбиття національної єдності українського народу. У тій цілі ведеться політику відмежовування Волині і Полісся від Східної Галичини, Холмщини від Волині, а на Лемківщині творить адміністрація окремий народ «лемків» [2, 1935, 8 лютого].

М. Матчак заперечив твердження, що політика УСРП орієнтується на нову війну проти радянської Росії, що українці будують свої надії на «новій інтервенції». Один з лідерів УСРП виразно ствердив: «український селянин і український робітник був і є проти всякої збройної інтервенції сусідів. Український народ вірить, що він здобуде волю без «допомоги» сусідів і сам власними силами упорядкує свої справи» [2, 1935, 8 лютого].

Сусідом УСРП по лівоцентристському табору Західної України була Українська соціал- демократична партія (УСДП), що функціонувала ще з австрійської доби.

З усталенням польського окупаційного режиму УСДП пішла шляхом пошуку нової орієнтації. Під тиском знизу представників «нового покоління» УСДП стала на пробільшовицькі позиції, орієнтуючись на радянську Україну, у якій бачила основу для будівництва незалежної соборної Української соціалістичної держави. Переломним моментом політичної еволюції УСДП була партійна нарада 14-15 січня 1922 р., на якій вона вперше офіційно поставила вимогу возз' єднання всіх західноукраїнських земель з УСРР. Важливу роль у визначенні політики УСДП відіграв УІ з'їзд партії, що відбувся у Львові 18 березня 1923 р. На початку з'їзду була прийнята «Декларація з'їзду УСДП про Східну Галичину», у якій партія засудила рішення від 14 березня 1923 p.: «Незважаючи на всі ухвали капіталістичного імперіалізму український пролетаріат нашої країни вважає себе одним цілим пролетаріатом нашої матері Радянської Соціалістичної України і Союзу Радянських Соціалістичних Республік» [21, арк. 6].

У виступі «Міжнародне політичне