усвідомлене поєднання її латентних та відкритих складових на основі інтегративних та диференцюючих початків політичного життя взагалі. Відповідно одним з варіантів уявлення про політику є розуміння її як поєднання тієї її частини, яка передбачає прозорість і відкритість, та тієї частини, якій природно властива непрозорість та закритість, тобто латентної складової. Дві специфічні частини єдиного цілого - ось коректне уявлення про співвідношення "відкритої" та "латентної" політики у межах політики у її традиційному поданні - це два її полюси. Але межа між цими двома полюсами не є розривом, певні політичні структури мають пограничний характер і реалізують як латентну, так і прозору політику в цілому. Характеристика політики в форматі повної відкритості неправомірно заперечує існування таємниць у політичній боротьбі навіть як відповіді до вимог самозбереження та безпеки, і, таким чином, це суперечить тим диференцюючим початкам політики, про які йшлося вище. З іншого боку, подавати політику взагалі у форматі повної закритості теж некоректно, оскільки це суперечить її інтегративним началам. Відкритість та закритість характеризують відношення об' єкта до себе та інших, контрольованість і автономність, прозорість і таємність, захищеність та незахищеність. Не існує ні абсолютно відкритої, ні абсолютно закритої політики.
Такими уявляються філософсько- методологічні підходи до феномена політичної латентності та базових засад латентології в цілому як системи знань про приховані явища у природі та суспільстві. Тепер перейдемо до розкриття парадигми політичної латентології, тобто змістовно та формально інтегрованої сукупності базових системоутворюючих ідей та принципів, які визначають теоретико- методологічні і світоглядні основи латентної складової політики. Почнемо з того, як на зміну релігійно-схоластичній парадигмі політики, яка уявляла останню непізнаваємим божим творінням, що за природою є таємницею для людини, з' явилася інша парадигма, яка на грунті відродження інтересу до людини поставила понад усе людину практичну, апологізувала всемогутність розуму. Врешті- решт сциентизм та позитивізм, протягом тривалого часу пануючи в політології, створили цілком раціоналістичну, назвемо її "нормативно-традиційну" парадигму політики, яка зосередилась на описувані чітко визначених (хоч і у багатоманітних варіантах) механізмів політичного життя, закономірностей та стійких причинно-наслідкових зв'язків, в яких найчастіше не знаходилося місця непередбачуваності, невизначеності,
таємничому і прихованому як необхідному і невід'ємному. Виникнення біхевіористичної традиції майже нічого суттєвого не змінило, хоч і вело вже поступово до майбутньої багатофакторності. При цьому нормативно- традиційна парадигма майже цілком будувалася на уявленнях про відкриту політику. Закриту складову політики мовчки обходили, вважаючи чимось хибним, не вартим уваги теоретиків.
Більше двох століть позитивістські налаштований суб' єкт політики тримався за вимоги верифікації та раціональні, і в той же час ідеальні, конструкції політики, не дивлячись на безліч проявів прихованої політики. Криза сцієнтиського світогляду, що спостерігається протягом останніх десятиріч, веде до спроб перегляду наукової методології пізнання на основі поєднання тенденцій, які йдуть від науки та філософії. Основою розробки проблеми парадигми латентної політики є ключовий постмодерністський постулат щодо відносності істини, усвідомлення принципової неповноти і схематичності будь-якого опису явищ, принципової відсутності можливості існування точного і повністю формалізованого знання. Реальні політичні процеси завжди є поєднанням відкритих та латентних процесів, пропорції та ролі яких коливаються в певних межах. Існування політичної латентності, крім вище наведеного діалектичного обґрунтування, доповнюється зверненням до основ життєдіяльності біологічних та соціальних організмів. Цією основою є задоволення різноманітних потреб. Згідно із пірамідою "базових потреб" А.Маслоу, ігнорування першочергових з них веде до загибелі саморегульованої системи, а їх задоволення - є найважливішою умовою виживання, існування взагалі. Друге місце в переліку вище згаданих потреб (поступаючись лише фізіологічним, які позиціюють організм поза межами смерті) посідає потреба безпеки, самозбереження. Безпека і боротьба за виживання, уникнення знищення або опору - ось джерело і стрижень латентної політики. Йдеться про безпеку виборювання влади та її утримання; безпеку механізму функціонування та реалізації влади, в тому числі безпеку процесів вироблення та прийняття рішень; безпеку суб' єктів політичного життя суспільства та захист їх інтересів; безпеку позицій держави у міжнародних відносинах; безпеку
функціонування певних структур захисту інтересів держави та інших елементів політичної системи всередині країни та зовні, в тому числі розвідки, контррозвідки, правоохоронних органів та режимних установ; безпеку суспільства від політичної та економічної дестабілізації, деструкції, захоплення інформаційного простору, наркобізнесу, тероризму, організованої злочинності тощо; безпеку діяльності виробничих, фінансових, комерційних, науково-дослідницьких та інформаційно-комунікативних структур і т.ін., навіть про безпеку ініціаторів, розробників та виконавців протиправних акцій від правосуддя та відповідальності [5].
Чому нормативно-традиційна політологія тяжіє до відкритої компоненти політики пояснити можна: позитивізм привчає працювати із фактами, а не із натяками або припущеннями. Один з відомих політологів- позитивістів початку ХХ ст. Дж. Брайс підкреслював: "Те, що нам необхідно, - це факти, факти і ще раз факти" [13, р. 3]. Всупереч цьому латентна політика приховується і у фактах практично не проявляє себе. Той "міфотип" нормативної демократії, що склався на наш час, заздалегідь розглядає латентну політичну практику як хибну або навіть як таку, що підлягає викорінюванню. В той же час навіть в період панування нормативно-традиційної позитивістської
методології, згідно із зауваженнями Ж.Блонделя, поруч із нею існували такі, частково аналітичні, мета яких була у "відкритті законів політичної поведінки виходячи з природи людини" [12, р. 154]. В природі людини спостерігається поєднання як