утримання внутрішнього порядку, але вона не повинна бути настільки домінуючою, щоб придушити свободу, громадську участь й інші елементи демократичного розвитку. Сучасні державні інститути в зазначених країнах сконцентрували настільки багато потенційної влади в руках вищого ешелону чиновників, що корупція та інші зловживання владою стають вельми спокусливими. Партійне політиканство і силові сценарії набувають реальної можливості. За браком сил, які могли б компенсувати концентрацію влади у державних інститутах, демократичне змагання навряд чи буде можливим. Зрозуміло, потрібна противага.
Як відомо, організації, групи та громадські об' єднання поза межами держави, які можуть слугувати їй противагою, відомі під сукупною назвою "громадянське суспільство". За визначенням західних дослідників,
громадянське суспільство є "конгломератом інститутів, члени яких зайняті переважно недержавною діяльністю - виробництвом матеріальних та культурних цінностей, домашнім господарством та добровільними об' єднаннями, - і які, таким чином, зберігають та трансформують свою ідентичність, використовуючи усі можливі важелі та тиск для впливу на державні інститути..." [9]. В цьому визначенні наголошується на двох вимірах громадянського суспільства. По-перше, це "приватний сектор", тобто сфера недержавної економічної діяльності, учасники якої конкурують між собою з метою досягнення економічних вигод. Їхня діяльність збагачує і самих учасників, і державу. Другий вимір складається з інших видів діяльності населення та сформованих ними об' єднань, якими не керує держава. Обидва виміри громадянського суспільства можуть слугувати демократії, стримуючи та врівноважуючи державні інститути, які в іншому випадку могли б зійти на недемократичний шлях. Від міри розвиненості громадянського суспільства залежить спроможність держави маніпулювати суспільством за своїм бажанням.
Однак, навіть обмежуючи державу, громадянське суспільство може зміцнювати її. Це два взаємопов' язані, взаємовпливові процеси. Взаємовідносини мають розглядатися як партнерські, спрямовані на становлення розвиненого суспільства, в якому громадяни своєю діяльністю збагачують державу, а держава дбає про своїх громадян, створюючи умови їх діяльності та захищаючи їх права і свободи. Для багатьох посткомуністичних країн іронія полягає в тому, що зміцнення держави настільки ж важливе, як і зміцнення громадянського суспільства, його соціальних та економічних засад. Одна з причин слабкості або нерозвиненості громадянського суспільства в Україні та Болгарії, полягає в тому, що ці країни існували як "тоталітарні" або високою мірою авторитарні режими, в яких державні владні структури могли приймати рішення з багатьох питань, що вважалися приватними в інших країнах. Звичайно, що наступним режимам у спадок дісталася міцна держава, хоча падіння комуністичної влади зламало старі владні структури. Вони виявилися нездатними працювати у нових умовах. З іншого боку, відсутність практики реальної участі в прийнятті рішень і можливості контролювати державні інститути і досі негативно впливають на формування громадянського суспільства.
Серед причин слабкості сучасних державних структур можна назвати наступну. Держава за соціалізму включала інститут комуністичних партій, з якими були тісно пов' язані всі адміністративні й правові структури, а також структури примусу і стягнення у цих країнах. З усуненням цих партій формальні державні інститути мали перейняти на себе функції, що їх раніше виконували партійні органи і т.п.
Йдеться про низку заходів: утвердження необхідної для цього нормативно-законодавчої бази, ефективної ринкової інфраструктури, встановлення стабільних, прозорих, інституційно визначених, а тому і непідвладних чиновництву, правил економічної діяльності, здійснення підготовки кадрів, здатних працювати в нових умовах тощо. Вони були не готові виконувати їх навіть у нових умовах, де всі засвоювали нову азбуку взаємовідносин. На практиці це означало, передусім, зосередженість на правничих системах і правничих культурах. Без верховенства права демократія не може повністю реалізуватися.
Проблемою відносин між суспільством і державою є проблема представництва інтересів. Для болгарського транзиту характерним є те, що перехід до ліберальних відносин здійснюється політичною владою і відображає всі відмінні риси реформ "зверху". Суспільство знову опиняється в ролі того, хто наздоганяє, і повинне розвиватися в межах, визначених політикою держави. Іншими словами держава не є виразником визрілих суспільних умов, як в інших сучасних класичних політичних системах, а виступає як "керівна сила", яка визначила основні напрями розвитку нових соціальних процесів. І саме як ведуча цих процесів, вона не справилася з роллю основного регулюючого фактору. Держава залишилася в хибному колі основних проблем представництва - неструктурованих і диференційованих інтересів, слабких реальних зв'язків між групами та їх інтересами, партіями і державними інститутами, а звідси - слабке законодавство, яке не задовольняє реальних потреб суспільства.
Формально болгарський парламент виступає символом і реальним механізмом, який забезпечує розвиток демократичних процесів в країні. Але в цій якості він відрізняється від парламентських інститутів розвинутих демократичних держав як за походженням, так і за сучасним станом. Як правило, парламенти виникали після того, як в країні встановлювались сталі соціально-економічні відносини, які цим інструментом закріплювались. Відповідно вони представляли інтереси суспільних сил, які вже визначилися і структурувалися в результаті економічного і соціального розвитку. В Болгарії після 1989 р. парламент перетворюється на інструмент суспільних змін, який повинен запропонувати суспільству програму розвитку, створити оптимальні політичні і економічні умови і відповідну інституціональну структуру. Парламент фактично взяв на себе всю відповідальність, поставивши завдання сконструювати нове суспільство і публічну сферу, а це непосильне завдання для будь-якого інституту, яким би сильним він не був. Тому очікування від діяльності парламенту були набагато більшими, ніж реальні його можливості як державного інституту.