Слід зазначити, що проблема державного регулювання всього простору політичної боротьби в державі заслуговує самої серйозної уваги дослідників. У ХІХ столітті держава дуже мало втручалася у виборчий процес. Звичайно, поліції приходилось розбирати бійки, що траплялися під час голосування, але електоральними справами переважно відали їх учасники. Відповідальність за реєстрацію виборців лежала головним чином на кандидатах і партійних організаціях, що контролювали списки опонентів. Кандидати, нерідко за допомогою своїх партій, несли тягар витрат, зв'язаних із проведенням виборів. Більш того, у Великобританії, наприклад, вони оплачували також відповідні адміністративні витрати. Платня парламентаріїв - явище, яке з' явилось пізніше. Спочатку депутати самі себе утримували [4, с. 33-67].

В теперішній час практично всі держави тією чи іншою мірою несуть відповідальність за реєстрацію виборців, адміністрування і субсидування виборів, частково чи цілком покривають видатки кандидатів на передвиборну агітацію, виплачують платню законодавцям, забезпечують роботу внутрішньо парламентських фракцій, партійних груп і їх штабів. У багатьох країнах держава фінансує не тільки виборчу активність, але і поточну діяльність партій, а іноді навіть регулює норми й організацію внутріпартійного життя.

Важливо відзначити, що в Європі державне фінансування діяльності партій і кандидатів на виборні посади почалося ще з кінця 50-х років минулого століття. Так, у Німеччині це відбулося з 1959 р., в Австрії - з 1963, у Франції - з 1965, у Швеції - з 1966, у Фінляндії - з 1967 і т.д. У більшості випадків державне фінансування політичної діяльності стало чи ледве не головним джерелом доходів політичних партій. І обходяться такі партії бюджетам своїх країн недешево. Наприклад, у Німеччині, що є в цьому відношенні піонером серед європейських держав, на усі види публічної підтримки щорічно витрачається близько 1 млрд. марок бюджетних коштів. Причому приблизно однакова сума витрачається і в роки проведення виборів і між ними. У результаті виборчий цикл від одних федеральних виборів до інших коштує державі приблизно 4 млрд. марок. В Італії на відшкодування витрат партій на виборчу кампанію іде близько 100 млрд. лір у рік [5]. Деякі сучасні партії - картелі вже на 80-90 % матеріально залежать від держави. Усе це породило іншу складну проблему - визначило посилення залежності політичних партій від діючої влади і поставило під сумнів їх суспільний статус.

В Україні теж упроваджена практика фінансування нашого політичного ринку, передвиборних кампаній, регламентація виступів кандидатів у ЗМІ й ін. Разом з тим через обмежені можливості бюджету і відсутності відповідної правової основи фінансовий вплив держави на політичний ринок країни ще вкрай незначний (на відміну від всезростаючого адміністративного). І навпаки, окремі політичні сили і лідери залучають для "розкручування" потрібних кандидатів і посилення свого впливу на електорат величезні засоби найчастіше нерекламованих спонсорів-олігархів, що переслідують, насамперед, свої корисливі інтереси. Так, фінансові засоби, що виросли на основі корупції, стають основою для її подальшого розширення і поглиблення.

Таким чином, організаційна структура політичного маркетингу визначилася ще не зовсім чітко, але тут є одна ланка, яка аналізується практично всіма дослідниками цього напряму. Так, українські вчені В. Бебик, Ф. Рудич, В. Полторак, А. Пойченко й ін. одним з видів політичного маркетингу називають "виборчу інженерію", що має саме безпосереднє відношення до питань організації. Однак трактування цього поняття різними авторами не в усьому збігається. Як правило, під цим досить звучним терміном мають на увазі пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих і політичних еліт для завоювання і збереження влади.

Так, наприклад, на виборах в 2002 році новий Закон України "Про вибори народних депутатів України", не змінивши в принципі змішану систему, ввів безліч серйозних виправлень у процедуру організації виборів (відмінений, наприклад, збір підписів для реєстрації кандидатів).

З іншого боку, прагнення опозиційних сил прийняти новий закон про вибори на пропорційній основі теж може бути віднесене до методів виборчої інженерії. Саме за допомогою проведення виборів депутатів за партійними списками опозиція сподівається знизити вплив "адмінресурсу" на результати голосування і тим самим підвищити свої шанси на успіх. Адже зараз широко відомо, які значні можливості виникають у діючої влади в плані використання методів адміністративно- організаторської і розпорядницької діяльності в процесі підготовки і проведення виборчої кампанії. Особливо, якщо врахувати ще традиції радянського часу, що ґрунтовно засіли в психології багатьох виборців. Вважається, що за допомогою "адмінресурсу" можна підвищити на 10-15% (інші думають - до 20%) кількість отриманих голосів [6]. Президентські вибори 2004-2005 рр. в нашій країні ще раз, на жаль, підтвердили це положення.

До методів виборчої інженерії можна віднести і зміну границь виборчих округів. З одного боку, це можливо в результаті зміни законодавчих актів (наприклад, якби результати Всеукраїнського референдуму були імплементовані, то при скороченні числа виборчих округів по виборам у Верховну Раду з 450 до 300 границі округів серйозно змінилися б, оскільки самі округи по чисельності стали б у півтора разу більше). З іншого боку, можливо, і маніпулювання границями виборчих округів з метою об' єднання тих адміністративних районів, населення яких підтримує кандидата (ми маємо на увазі того, хто