УДК 321.7

Фісун О. А., Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Динаміка демократичних переходів: транзитологічна інтерпретація

У статті розглядається транзитологічна парадигма демократичних перетворень, що виникла в ході неоінституціонального повороту 80-90-х років і експансії теорії раціонального вибору (ТРВ) з економіки в політологію та соціальну теорію. Розглядається методологія аналізу демократичних трансформацій та робиться спроба синтезу класичних та посткласичних концептуальних моделей. Окрема увага концентрується на прогностичних можливостях транзитологічної теорії.

The article deals with the transition paradigm of democratic transformations, which is resulted from the neoinstitutional turn of80-90's and expansion of Rational Choice Theory from economy to political science and social theory. The analysis of democratic transformations is examined from the standpoint of its methodology, and the attempt to synthesize classic and post-classic conceptual models is made. The special attention pays to prognostic potential of the theory of democratic transitions.

У сучасній політологічній літературі постійно зростає інтерес до вивчення закономірностей процесу демократизації та переходів до демократії в різних країнах і регіонах світу. Дана стаття присвячена аналізу динаміки демократичного транзиту, у якій особлива увага приділяється фазам і етапам демократичного переходу.

Теоретичною основою концептуалізації цих проблем у сучасній політичній науці є так званий транзитологічний підхід, що виник в ході неоінституціонального повороту 80-90-х років і експансії теорії раціонального вибору (ТРВ) з економіки в політологію та соціальну теорію. Транзитологічна парадигма робить акцент не на об'єктивних умовах і "передумовах" демократії, а на діяльності основних політичних акторів - насамперед, на стратегічні вибори і дію політичних еліт. Транзитологічний підхід, що розробляється Д. Растоу, С. Гантінгтоном, Х. Лінцем, Ф. Шміттерем, Г. О'Доннелом, А. Пшеворським і багатьма іншими дослідниками, підкреслює момент вибору тієї чи іншої стратегії дії тих чи інших діячів, у якому вони вбачають ключ до пояснення успіху демократичного транзиту.

Процесуальна динаміка демократичних переходів залежить, на думку транзитологів, насамперед від тих чи інших варіантів взаємодії різних політичних сил. Навіть за наявності структурних факторів генезису демократії на перший план у процесі демократизації виходить поведінка політичних лідерів (як реформаторів, так і консерваторів), а так само проблема розподілу сил усередині елітних груп і між ними. Саме такий методологічний підхід лежить в основі всіляких моделей демократичних транзитів.

У транзитологічній літературі 80-90-х років узагальнено значний матеріал щодо демократичних переходів в різних країнах і регіонах світу. Дослідження транзитивного (перехідного) періоду в різних країнах, тобто інтервалу від "відкриття" недемократичного порядку до формування нових правил політичної гри і встановлення режиму конкурентної демократії, дають широку основу для порівняння, типологізації та моделювання процесів трансформації режимів.

У першій половині 90-х З. Бжезинський висловив проникливе припущення про істотне розходження швидкості руху до демократії в різних регіонах посткомуністичного світу. Зокрема, на думку американського вченого, для країн Центральної Європи він складає приблизно 10 років, для пострадянських держав цей період розтягнеться на 15-20 років. У цьому зв'язку Бжезинський виділяє кілька етапів демократичних перетворень:

трансформація вищих структур політичної влади і первісна стабілізація економіки (1-5 років);

стабілізація політичної системи (досягнення інституціонального функціонування демократії - прийняття Конституції, нової системи виборів, охоплення суспільства новими демократичними процедурами) і трансформація економіки (створення банківського сектора, демонополізація, проведення малої і середньої приватизації, заснованої на законодавчому забезпеченні прав власності) - 3-10 років;

політична консолідація (за рахунок стійкого функціонування демократичних інститутів і процесів) та стійке економічне зростання (за рахунок широкого вивільнення приватної ініціативи (5-15 і більш років) [Див.: 1].

Основні наробітки транзитологічного підходу вдало підсумовані С. Гантінгтоном у його монографії "Третя хвиля" [2]. На думку С. Гантінгтона, в даний час можна виділити три основних варіанти демократичних переходів: 1) трансформацію/реформу, 2) заміщення/прорив, 3) трансзміщення, з чого наступає консолідація нового режиму.

Як пише С. Гантінгтон, "трансформація (чи, за виразом Лінца, "реформа", reforma) здійснюється тоді, коли правляча еліта очолює процес переходу до демократії. Заміщення (лінцівський "прорив", ruptura) здійснюється тоді, коли перехід до демократії здійснюється опозицією, а авторитарний режим руйнується чи падає. Те, що ми називаємо трансзміщенням чи "проривформой" (ruptforma) відбувається тоді, коли демократизація здійснюється спільними діями уряду й опозиційних груп" [2, с. 114]. Гантінгтонівський аналіз ґрунтується на процесуальному аналізі поведінки основних політичних сил, серед яких (у залежності від їхнього відношення до демократизації) він виділяє консерваторів, ліберальних реформаторів і демократів-реформаторів у правлячому таборі, помірних демократів і радикальних екстремістів в опозиції. Це саме не ідеологічна схема, а структурна модель поділу політичного простору: у Латинській Америці консерватори звичайно належать правому ідеологічному спектру, демократична опозиція чи знаходиться в центрі, чи в лівому таборі, у пострадянських державах консерватори звичайно є "брежнєвістами" чи "сталіністами", у той час як демократична опозиція є за ідеологічними установками "правою" і, в окремих випадках, навіть ультраправою (як деякі націоналістичні лідери).

Стратегія трансформації, головну роль у якій грає уряд, вимагає, щоб уряд був сильніше опозиції. Цей процес складається з п'яти основних фаз, чотири з яких проходять ще при авторитарному режимі: а) поява реформаторів; б) прихід їх до влади; в) лібералізація; г) "зворотна легітимація" - інтеграція консерваторів чи інститутів минулого до нової системи; д) власне демократизація, що зобов'язує до переговорів з опозицією. Приклади, що наводяться Гантінгтоном свідчать, що шляхом трансформації