Варіант заміщення типовий для тих режимів, у яких уряд зазвичай складається з твердолобих консерваторів (НДР) і/або являє собою особисту диктатуру вождя (режим Салазара- Каетано в Португалії, Чаушеску в Румунії, Маркоса у Філіппінах). Сам же процес переходу проходить три стадії: а) боротьба опозиції; б) розпад режиму; в) боротьба після розпаду. Істотними відмінностями цієї моделі є, по-перше, повний розрив з минулим і, по-друге, остаточний відхід колишніх правителів з авансцени політичного життя.

Трансзміщення є результатом спільних зусиль уряду й опозиції. Уряд згоден змінити режим, але не в змозі почати зміни, тому значну роль відіграють переговори між двома силами. Для цього процесу характерна велика кількість страйків, протестів, демонстрацій, з одного боку, і репресії, насильство, воєнний стан - з іншої. Він припускає приблизний баланс сил між урядом і опозицією, коли ризик переговорів і компромісів менше ризику конфронтації, що і веде до компромісного рішення про зміну режиму. Трансзміщення характерне для багатьох однопартійних (Польща, Чехословаччина, Монголія, Нікарагуа) і військових авторитарних режимів (Уругвай, Болівія, Гондурас, Сальвадор, Південна Корея).

Одночасно з підходом С. Гантінгтона широку популярність одержала типологія демократичних переходів Т. Карл і Ф. Шміттера (табл. 1), що поклали в її основу наступні дві перемінні: 1) які типи акторів є переважаючими (еліти чи маси)? 2) використовують вони силові чи компромісні стратегії? У залежності від сполучення акторів і стратегій Т.Л. Карл і Ф. Шміттер виділяють чотири моделі трансформації [див.: 3]:

Основні положення транзитологічного підходу (виділення стадій демократизації і лібералізації, переважний акцент на поводженні різних елітних фракцій і співвідношенні сил між ними) максимально об' ємно представлені у відомій роботі А. Пшеворського "Демократія і ринок" [4]. У своєму аналізі А. Пшеворський виділяє чотири основних політичних сили, що беруть участь у процесі демократизації: 1) "прихильники твердої лінії", 2) "реформатори" всередині авторитарного блоку, 3) "помірковані" і 4) "радикали" в опозиції.

На його думку, лібералізація, як правило, є результатом взаємодії виникаючих розбіжностей всередині авторитарного режиму і тиску громадянського суспільства, тому лібералізація може здійснюватися в двох напрямках (зверху чи знизу) у залежності від того, що проявиться раніш і яскравіше: розкол у керівництві чи сила масового руху. Проекти лібералізації зверху завжди припускають контрольоване "відкриття" політичного простору, їх мета полягає в зниженні рівня соціальної напруженості і зміцненні соціальної бази режиму через інкорпорацію до нього нових легітимних груп і/або організацій. Якщо лібералізація не провокує зворотне посилення авторитаризму, то тоді можливий перехід до першої стадії демократизації, а саме - до вивільнення з-під авторитарного режиму.

Успішне "вивільнення" з-під авторитаризму може відбутися тільки в результаті визначеного компромісу між реформаторами і поміркованими, або, іншими словами, між поміркованими в

варіант "нав'язаного переходу", коли одне з ведучих угруповань режиму, що починає лібералізацію, змушує всіх інших акторів визнати свої правила політичної гри;

"пакт" - перехід на основі угод між правлячими групами колишнього режиму, а також тими, хто був відсторонений від

авторитарному блоці й в опозиції, якщо і ті, і інші в стані контролювати чи нейтралізувати радикалів у своєму блоці [4, с. 109]. Як пише Пшеворський, вивільнення можливо, "якщо 1) реформатори і помірковані досягають угоди про демократичні інститути, у яких соціальні групи, що представляються ними, мали б помітний політичний вплив; 2) реформатори в стані примусити до згоди прихильників твердої лінії чи нейтралізувати їх; 3) помірковані здатні контролювати радикалів" [4, с. 109? 110]. Дві останніх умови логічно передують першій, оскільки визначають можливі дії реформаторів і поміркованих. Якої б домовленості вони не досягли, вона повинна спонукати прихильників твердої лінії діяти заодно з реформаторами і - стримувати радикалів. Звичайно, що нейтралізувати радикалів потрібно тільки на час перших переговорів щодо нових правил гри, після яких навіть вони повинні мати потенційні можливості участі в прийнятті рішень, тому що в демократії ні одну з груп не слід насильно відчужувати від участі в політичному процесі.

Реформатори на цій фазі транзиту знаходяться перед стратегічним вибором - їм необхідно вибрати між авторитарним альянсом з прихильниками твердої лінії, або прагнути до демократичного союзу з поміркованими. Помірковані ж у свою чергу можуть прагнути вступити в союз з радикалами і прагнути до повної катастрофи колишніх політичних еліт, чи почати переговори з реформаторами і прагнути до

Якщо реформатори поєднуються з прихильниками твердої лінії, а помірковані - з радикалами, то утворюються дві опозиційні коаліції, що вступають в сутичку одна з одною. Якщо реформатори укладають союз з поміркованими, а помірковані з реформаторами, то в результаті виходить демократія з гарантіями. Якщо помірковані вступають в альянс із радикалами, а реформатори з поміркованими, то реформатори приймають демократію без гарантій, що визначається коаліцією "радикали - помірковані".

Якщо реформатори поєднуються з прихильниками твердої лінії, а помірковані з реформаторами, тоді помірковані приймають часткову лібералізацію авторитарного режиму. Нарешті, авторитарний режим зберігається в незмінному вигляді, якщо помірковані об'єднуються з радикалами і терплять крах від союзу реформаторів і