Слід висловити занепокоєння з приводу того, що в окремих частинах політичної еліти України демонструються сумніви щодо доцільності в Україні президентсько- парламентського устрою та, зокрема, щодо домінантного характеру інституту Президента. Нерідко вказується на те, що найбільша кількість сучасних демократій мають парламентарні форми правління, тобто такі, в яких переплітаються взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, а домінантність належить парламенту.

Інші ж політичні сили просувають протилежні ідеї, стимулюють появу конституційних змін і поправок з метою посилення інституту Президента. Пропонується переоцінка окремих головних положень Конституції, за посередництвом яких можливо перетворити нинішній політичний устрій на "більш президентський".

Врешті, пристрасті щодо фундаментальних конституційних змін з метою перерозподілу інституційних повноважень Президента, законодавчої і виконавчої гілок влади та фактичної зміни політичної системи України свідчать про існуючі проблеми її функціонування.

Зміни і поправки до Конституції України, що їх мають намір здійснювати сьогодні деякі політичні еліти, не мають тільки "технологічний" характер, а є суттєвими, бо за своїм змістом є якісними змінами Конституції. А це вже зовсім інший вимір.

Звичайно, не можна заперечувати можливості і навіть, за певних умов, необхідності змін до Конституції. Але, як слушно відмічає Володимир Шаповал, "зміни до Конституції повинні бути політично зваженими і юридично звіреними, вони мають бути здійснюваними насамперед у періоди стабілізації..." [3].

Погоджуючись з даною думкою, слід зауважити, що це не означає заперечення продовження здійснення реформи політичної системи та її окремих складників. Зокрема, слід зазначити, що в ході її демократизації, стало очевидним, що недостатньо проголосити демократичні права і свободи для того, щоб вони реально втілилися в повсякденне життя суспільства. Сьогодні ми повинні бачити, що демократизація системи опирається не тільки на стереотипи уявлень про минулу "демократію", айв більшій мірі, значна частина владної консервативної еліти, яка зайнята вирішенням власних проблем звичними засобами.

З цього приводу слід висловити зауваження про те, що сьогодні в свідомості багатьох існують уявлення про те, що значна частина проблем функціонування політичної системи, особливо в галузі реалізації прав та свобод громадян, пов' язана з економічними проблемами суспільства. На перший погляд може так і здаватись, але якщо дивитись більш уважно на дану проблему, то можна зрозуміти, що як раз економічні негаразди багато в чому обумовлені нездатністю політичної системи втілити в життя фундаментальні права людини в нашому суспільстві. Показовим до цього є неймовірне за розмірами і швидкістю майнове розшарування суспільства. При цьому за Конституцією Україна проголошена соціальною та правовою державою.

Треба відверто висловитися з приводу того, що сучасний етап розвитку української державності характеризується відсуванням на задній план задекларованих конституційних прав. Права частіше всього існують самі по собі, а реальні можливості користування ними самі по собі. Багато в чому це пояснюється політико-економічними процесами, які пов' язані з тривалим процесом перерозподілу суспільного багатства, в ході якого відбувається жорстока боротьба без правил за власність. Процес накопичування первинного капіталу відбувався в різні часи в більшості сучасних країн світу, але тільки в пострадянських державах він відбувається на фоні трансформації політичної влади у велику

ЛІТЕРАТУРА

Див. Вашутін О. Політична соціалізація молоді в сім'ї і становлення політичної психології індивіда // Людина і політика. - № 5. - 2000. - С. 69.

Жадан І.В. Психолого-педагогічні проблеми політичної освіти молоді. - Наукові записки. - Т. 18. - Політичні науки. - Київ: Видавничий дім "КМ Academia", 2000. - С. 91-95.

Шаповал Володимир. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії. - Київ: Право України, 1998. - Ч. 5. - С. 27.