питання. Ці конфронтації носили затяжний характер у часі і, тим самим, спричиняли відтягування проведення медіа реформ у багатьох країнах постсоціалістичного регіону. Часто політичні суперечки щодо медіа ставали одним із найважливіших питань політики та суспільного життя. Наприклад, гостра боротьба щодо медіа на початку демократичних перетворень в Угорщині спричинила серйозний політичний конфлікт із широким резонансом серед населення та отримала назву "медіа воєн". Більш того, в деяких країнах, таких як Російська Федерація, політичні ускладнення навколо медіа стали невід'ємною частиною збройної боротьби за владу. Засоби масової інформації там розглядалися як відправна точка у позиціях національної ідентичності [1].
Дослідники у галузі мас-медіа також погоджуються, що атмосфера навколо законодавчого процесу щодо медіа реформ дуже політизована. Як стверджує Е. Мілтон, зміни у законах про медіа у Східній Європі проходять через дві фази: спочатку просте зруйнування комуністичної структури, а потім поступове розроблення нового закону про медіа організації [8, c. 15].
Відомо, що економічні аспекти медіа реформ у трансформаційному процесі відіграють дуже помітну роль. Л. Гіоргі окреслює три взаємопов'язані фактори, які визначають структуру трансформації медіа у посткомуністичних країнах. Вони охоплюють сфери власності, питання регулювання та контролю.
Проблема власності щодо медіа є найбільш критичним фактором із усіх вищенаведених. Як зауважує П. О' Ніл, економічні аспекти медіа реформ стають надзвичайно важливими у трансформаційний період.
Власність на медіа може бути приватною, але її власниками може стати економічна еліта країни, у руках якої знаходяться державні підприємства, або ж ті особистості, які мають безпосередні зв'язки з такими підприємствами. Це призводить до зіткнень медіа-інтересів із владою. Проблеми, пов' язані з цими питаннями, будуть проаналізовані пізніше у даній роботі. Зараз же передусім розглянемо проведення реформ у різних секторах мас медіа, так як всі дослідники розмежовують друкований та аудіо-візуальний сектори засобів масової інформації при дослідженні медіа- реформ. Визначимо ці причини.
Згідно із висновками Д. Палетца, держава модифікувала свою політику щодо комунікацій "поступово лібералізуючи діяльність друкованих мас-медіа і, нарешті, доступ до аудіо-візуальних медіа, реформуючи офіційні медіа та дозволяючи конкуренцію" [13, c. 6]. Погоджуючись із такими твердженнями, інші дослідники пояснюють такі тенденції тим, що здатність авторитарних режимів контролювати друковані засоби масової інформації й досі є більш складною, ніж здатність контролювати аудіо-візуальні медіа. Тому в період трансформаційних процесів у
постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи "радіо та телебачення часто стають головними засобами замовчування інформації" [10, c. 8].
Загалом, можна вважати, що процес реформ у сфері друкованих засобів масової інформації був позитивним і доволі швидким у більшості країн Центральної та Східної Європи. Найуспішнішими країнами у цьому питанні стали Польща, Угорщина та Чеська Республіка. Більш того, у перші два-три роки після повалення соціалістичного режиму та початку демократичних перетворень циркуляція газет у цьому регіоні підвищилася до найвищого рівня за попередні роки. Разом з тим, початок економічних реформ негативно вплинув на розвиток друкованого сектору мас-медіа у всіх країнах регіону. Прибутки громадян зменшилися, тому для пересічного читача газети стали розкішю. У зв'язку з цим загальна читацька аудиторія різко скоротилася.
У друкованому секторі мас-медіа процес приватизації загалом супроводжувався, або й взагалі був обумовлений, значними надходженнями іноземних інвестицій. З усіх країн Центральної та Східної Європи Угорщина була першою країною, яка цілі сектори своєї економіки, у тому числі й друкований сектор мас-медіа, "продала на конкурсній основі закордонному капіталу" [15, c. 37]. Пізніше більшість країн теж відкрила можливості для надходження закордонного капіталу до друкованих засобів масової інформації, хоча й з певними обмеженнями у національних законодавствах щодо обсягів інвестицій у процентному відношенні.
У результаті такої політики у більшості країн Центральної Європи вже в першій половині 1990-х років почав переважати, або й подекуди домінувати, закордонний капітал у друкованих засобах масової інформації. Особливо це стосується німецького капіталу. Наприклад, у Польщі у цей період "німецькі медіа компанії разом зосередили під своїм керівництвом публікації та розповсюдження близько 20 мільйонів примірників" [6, c. 5]. Зауважимо, що ця цифра репрезентує майже половину загальної циркуляції друкованих засобів масової інформації у цій країні.
Очевидно, що, "у більшості постсоціалістичних країн створення плюралістичного середовища навколо друкованих медіа призвело до значного прогресу демократії" [15, c. 33]. На думку Гіоргі, у результаті вищезазначених процесів відбулося відокремлення преси від прямого політичного контролю. А це, у свою чергу, призвело до ускладненої боротьби за політичний контроль над аудіо-візуальним сектором мас-медіа [6].
Водночас реформування аудіо-візуальних медіа було довгим та складним процесом у всіх країнах Східної та Центральної Європи. Майже без винятків радіо та телебачення перебували у державній власності під час соціалістичних часів. При цьому телебачення вбачалося як засіб уряду для комунікації з народом.
У переважній більшості країн Центральної та Східної Європи після повали соціалістичного режиму були першопочаткові зусилля розширити коло політичних поглядів на телебаченні. На думку П. О' Ніла, це було найбільш помітно під час виборчих кампаній, коли робилися спроби надавати рівний ефірний час конкуруючим кандидатам для безкоштовної агітації, виступів або дебатів на телебаченні [10].
Розвиток приватного сектору в аудіовізуальних мас-медіа відбувався більш повільно головним чином тому, що, лише за винятком Чеської Республіки, це була та сфера, де питання регулювання та контролю відігравали визначальну роль. Це особливо стосується телемовлення,