Чехословаччина була першою країною, що прийняла відповідні законодавчі акти для утворення комерційного телебачення після повалення соціалізму. Незважаючи на те, що потім те саме було зроблено у Польщі, Словенії та Румунії, аудіо-візуальні засоби масової інформації "залишилися під широким контролем держави та політичних партій у решті південно-східної Європи" (Албанія, Болгарія, Хорватія, Сербія та інші) [10, c. 119]. С. Сплічал вбачає причини більш повільних реформ у секторі радіо та телебачення у інших країнах окрім Польщі та Угорщини у "або через більш повільні політичні зміни (як у Румунії та Болгарії), або через напружені національні відносини, що підтримували патерналістські або навіть авторитарні медіа-системи (наприклад, Сербія)" [15, c. 55].

Дослідник С. Сплічал відокремлює Польщу та Угорщину як успішні держави у реформуванні цього сектору мас-медіа від інших країн Центрально-Східної Європи через велику кількість іноземних інвестицій, які були вкладені у сектор засобів масової інформації цих країн. Серед інших пояснень такого феномену найбільш видимими є ті, що Польща та Угорщина не були втягнуті в будь-які національні внутрішні конфлікти. Відповідно, вони вважалися відносно безпечними для іноземних інвестицій [15, c. 50].

Більшість дослідників медіа-реформ згодні з тим, що уряди країн намагаються відкласти трансформування існуючих монополістичних та підконтрольних уряду систем радіо та телемовлення. Наприклад, К. Спаркс піднімає питання про те, що політики намагаються "заснувати традиції та практику втручання у теле- та радіомовлення" [14, c.157], а Д. Палетц вірить у те, що "частіше так ніж ні це приймає форму маніпуляцій для пропаганди або політичних цілей" [13, c. 40].

Зазначене свідчить про те, що незважаючи на той факт, що процес приватизації радіо був не таким складним як телебачення, загалом політичні діячі неохоче віддавали контроль над цими засобами масової інформації. Нестабільні нові уряди країн, які у більшості випадків не мали постійної парламентської більшості або ж впевненої бази їх влади у суспільстві, зволікали з реформуванням цієї сфери мас-медіа.

Питання про нові професійні кадри у сфері мас-медіа постало як одне з найбільш актуальних на початку постсоціалістичних перетворень. Як відомо, за часів існування соціалізму журналісти у цих країнах звикли бачити себе політично впливовими особами. За часів демократичних перетворень та при демократії, за окремими винятками, найважливішою ознакою професіоналізму журналіста стає об'єктивно подана інформація. Ця позиція повинна зберігатися незважаючи на те, хто є власником того мас-медіа, де працює журналіст. З часом професійні підходи журналістів змінилися, крім того з'явилися нові кадри, але щодо об'єктивності поданої ними інформації залишилися актуальними інші чинники, обговорені далі.

Реформування медіа-сфери у

постсоціалістичних країнах знаходиться під впливом академічних парадигм про роль засобів масової інформації у демократії та про їх роль під час соціалізму. Тому, на переконання П. О' Ніла, постсоціалістична політична еліта робить спроби підпорядковувати медіа своїм бажанням саме тому, що вона не звикла до толерантності та вільного висловлювання думок, що є однією з характеристик демократії [10].

Варто пам'ятати, що медіа є завжди засобом боротьби за владу, а також засобом впливу на свідомість людей. При цьому це замовчується, але є постійно присутнім при авторитарному режимі, так само як і при інших політичних режимах. Ця боротьба за медіа розвивається і в процесі переходу від тоталітарної держави до демократичної, так само як і в період консолідації після завершення трансформаційних процесів у суспільстві [1].

Таким чином, питання про медіа стали важливими політичними питаннями процесу переходу до демократії у постсоціалістичних країнах. Уряди та політичні лідери країн Центральної та Східної Європи продовжують вірити у те, що їх найбільш ефективна медіа- політика полягає у тому, щоб розглядати мас- медіа як "засіб нападу" уряду ("attack dogs") [10], а не "наглядача" уряду ("watchdogs") [10]. Іншою популярною стратегією влади щодо медіа є ігнорування медіа весь час окрім передвиборчого періоду. Потрібно зазначити, що цю стратегію підтримує порівняно менша кількість діячів, які вірять у те, що консультації та комунікації з населенням є простою втратою часу. Саме тому вони активізують свою медіа- політику лише у період перед виборами.

Дослідник П. О'Ніл наводить дві важливі тенденції медіа реформ. Першою є те, що не всі політики в новоутрорених урядах постсоціалістичних держав змінили своє ставлення щодо ролі саме незалежної та вільної преси у суспільстві. Другою тенденцією є те, що можливість (чи то уявна, чи то прописана у законодавстві) для уряду дійсно контролювати будь-який засіб масової інформації напевно звузить незалежність медіа або доступ опозиції до медіа, або ж усе разом. Державний контроль чи то через власність, чи то через регулювання міністерством будь-якої частини мас-медіа є також частиною проблеми, тому що це не відповідає стандартам незалежності у всіх моделях вільної преси [11, c. 20].

На думку П. О'Ніла, на рівні уряду так звані "нові демократи" дуже часто не були у захопленні від вільної преси. Державне радіо та телебачення у більшості випадків були перероблені в рупор нових режимів Центральної та Східної Європи. За такої ситуації ці мас-медіа мало у чому відрізнялися від тієї ролі, яку вони виконували під час соціалізму. Законодавча база щодо цензури була дещо навіть поновлена як засіб проти тих, хто критикує уряд. Часто саме економічні впливи