УДК 321.6/7

ІВАНІЛОВ О.В., Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, м. Київ, Україна

Теоретико-концептуальні засади запровадження принципу альтернативності у процесі трансформації та модернізації політичних систем перехідних суспільств

Стаття присвячена аналізу процесів трансформації та модернізації перехідних суспільств. Обґрунтовується обмеженість застосування традиційної лінійної схеми трансформації щодо сучасних політичних процесів у світі. Пропонується авторська багатовекторна модель розгляду даної проблематики через застосування принципу альтернативності.

This article is dedicated to the processes of transformations and modernizations in transitive societies. It is argued the narrowness of providing the traditional line scheme of transformation concerning the modern political processes in the world. The author proposes the multiway model of investigating this problem through using the principle of "Alternative".

Становлення класичних форм демократії відбувається у процесі багатовікового історичного

розвитку. Разом з тим, несформованість соціально-економічних та культурно-ціннісних чинників призводить до варіативного, іноді неочікуваного розвитку демократичних інституцій.

В останні роки на посткомуністичному просторі склався надзвичайно широкий спектр політичних режимів, структур розподілу та відтворення влади, сформувалися різні політичні системи. Як наслідок, в одних країнах завершився процес консолідації ліберальних демократій, в інших - демократичні компоненти взаємодіють разом з недемократичними, у третіх - формальні демократичні процедури використовуються як фасад, за яким приховуються нові різновиди автократичного правління. Відмінності політичних режимів настільки наявні та безпрецедентні, що перед сучасною політологічною співдружністю постає завдання докорінного концептуального оновлення усталених уявлень про політичну модернізацію, зміни та політичний розвиток з урахуванням принципу альтернативності та трансформації політичних систем. Зазначена проблема виступає предметом дослідження статті що пропонується.

Окремим аспектам проблеми вивчення шляхів трансформації політичних систем перехідних суспільств присвячені монографії вітчизняних авторів - В.Беха, В.Богданова, М.Михаль-ченка та ін. У формуванні концептуального базису політичної

модернізації помітну роль відіграють роботи українських (Е.Головаха, Д.Табачник, І.Курас, Л.Нагорна) та російських (В .Гельман, В.Єлізаров, О.Кинев, А.Мельвіль) учених.

Аналіз закономірностей становлення та розвитку демократичних інститутів

представлений у працях зарубіжних науковців - Г.О'Доннела, С.Хатінгтона, Ф.Шміттера. Разом з тим, вивчення літератури з даної проблематики засвідчує, що поряд з високим рівнем її осмислення у західних наукових підходах і у вітчизняних теоретичних здобутках, питання механізму дії принципу альтернативності у генезі політичних систем перехідних суспільств не є достатньо дослідженим.

Під принципом альтернативності ми розуміємо фундаментальне положення згідно якого політична модернізація відбувається не лінійно, а полівекторно, з урахуванням системи соціокультурних, виробничо-технологічних, господарсько-економічних та культурологічних чинників. Це сприяє нормальному функціонуванню політичної системи та пошуку інноваційних шляхів подальшого розвитку держави. З'ясування передумов та закономірностей функціонування принципу альтернативності у контексті модернізації суспільства є одним із пріоритетних завдань політичної науки.

Політична та інституціональна криза 2004 року в Україні яскраво продемонструвала (особливо у сполученні з референдумом у Білорусі про продовження повноважень О.Лукашен-ка і "зміцнення владної вертикалі" за В. Путіним у Росії) принципову незавершеність інституціонального транзиту на пострадянському просторі та чітко окреслила усю ступінь відмінностей між політичними системами, що сформувалися за останні 15 років у республіках колишнього СРСР, з одного боку, і у країнах Східної Європи, з іншого. Щодо України, то вона геополітично перебуває на перетині "східно-європейського" та "пострадянського" світів. Частина її території пов'язана з австро-угорською та польською політичними традиціями, частина - з російською.

Принагідно, після 1989 року стає незаперечним факт, що спрямування розвитку більшості колишніх республік СРСР (Росії, Білорусі, середньоазіатських та закавказьких держав) суттєво відрізняється від східноєвропейського варіанту. Участь Росії в українській кризі 2004 року ще детальніше виявила цю розбіжність, змушуючи активну частину українського суспільства задуматися про те, за яким з двох шляхів має розвиватися країна.

Якщо у державах Східної Європи внаслідок інституціональної трансформації поступово створюються парламентсько-президентські республіки на зразок фінляндської або португальської, то на пострадянському просторі (за виключенням Прибалтики) сформувалися тимчасові авторитарні "гібриди", що поєднують елементи автократичних президентських систем з радянською бюрократичною номенклатурною практикою [5]. Водночас не завжди правильно говорити про національну державу як про одиницю аналізу, тому що будь-яка країна неоднорідна, вона може вміщувати анклави як ліберальної демократії, так і глибокого авторитаризму. Протягом останнього десятиліття, з моменту розпаду СРСР, періоди злетів демократії чергувалися з авторитарними спадами. При цьому у різних країнах СНД, Балтії, Центральної та Східної Європи такі процеси відбувалися несинхронно.

Щодо сучасного етапу демократизації суспільства цілком очевидним є той факт, що політичний розвиток посткомуністичних держав може відбуватись за безліччю різноспрямованих (альтернативних) траєкторій. Для переконання у цьому положенні можна порівняти політичні інститути та політичні процеси у Чехії та Туркменістані, Словенії та Таджикистані, Бєларусі та Естонії тощо. Такий компаративний аналіз яскраво демонструє наявність тенденції про тотожність соціально- політичних процесів, що відбуваються у країнах, де послідовно та успішно запроваджуються демократичні інновації та реформи.

Так, у процесі демократизації авторитарних режимів класичного типу ініціатива реформ переважно запроваджується "зверху", тобто від частини правлячої еліти, що розкололася на реформаторів та консерваторів [6]. При цьому, реформи розпочинаються не з демократизації як такої, а з лібералізації режиму, своєрідної декомпресії. Намагаючись протистояти консервативним силам усередині самої системи, реформатори - центристи періодично звертаються за підтримкою до громадянського суспільства та опозиції, здійснюючи тимчасову політику "дозованих" реформ. Водночас санкціонована ними легалізація радикальної опозиції як нового легітимного учасника політичного процесу, породжує

контрконсолідацію консерваторів, наслідком чого стає зростання політичної напруженості та загострення соціальних