У багатьох випадках послідовних демократизацій вихід із політичного тупика забезпечує не перемога однієї з протиборчих політичних сил, а оформлення своєрідного пакту (на зразок хрестоматійного пакту Монклоа в Іспанії) або серії пактів, що встановлюють "правила гри" на подальших етапах демократизації, забезпечуючи гарантії політичним аутсайдерам. Легітимація пакту та його подальший розвиток дозволяють перейти до одного з ключових моментів демократизації - проведення перших вільних та конкурентних виборів нової влади. Перемога на цих виборах, як правило, належить не центристській фракції політиків, що розпочали демократичні реформи, а представникам радикальної опозиції. Проте така перемога - явище нетривале, особливо, якщо нова демократично обрана влада вимушена проводити шокові економічні реформи. В умовах масового незадоволення результатами подібних реформ на наступних демократичних виборах ("вибори розчарування") перемагають вже не радикали, а центристи - вихідці із старої системи.

Таким чином, інституціоналізація демократичних процедур, і, головне, легальна та легітимна зміна політичної влади, закладає необхідні основи для можливої консолідації демократії. У випадку успішної демократичної консолідації нова політична реальність закріплюється у специфічній для кожної держави формі інтеграції інновацій з попередніми політичними традиціями.

У зв'язку з цим виникає питання про можливість ефективного застосування такої моделі успішної демократії до варіативних посткомуністичних трансформацій. Зазначене питання має сутнісний характер, перебуваючи за межами політичної кон'юнктури. Від відповіді на нього залежить матриця компаративних досліджень сучасних політичних (у тому числі посткомуністичних) систем.

Проблема режимної консолідації змушує задуматись про правомірність характеристик траєкторії посткомуністичних трансформацій через використання терміну "перехідності". Тим більше через півтора десятка років після початку власного "транзиту". Куди, припустимо, сьогодні "переходять" Туркменістан та Білорусь, Таджикистан і Казахстан або Росія? Цілком очевидно, що вказані країни вже "перейшли" на той рівень, на який були здатні перейти, враховуючи власні об' єктивні умови і конкретні соціополітичні чинники. Система влади у цих державах повністю вибудована (хоч і не повністю інституціоналізована) та забезпечує достатньо стабільне самовідтворення. Опозиція, якщо вона не елімінована, не виступає як впливовий політичний актор. Громадянське суспільство не є сформованим. Право, у свою чергу, є функціональним відносно самого режиму. Характерним виступає невизначеність результатів використання демократичних процедур, передусім, електоральних, що зведені до мінімуму. При цьому це не означає завершення та припинення реформ. Різноманітні внутрішні реформи можуть тривати, однак вони принципово обмежені режимним унормуванням. Іншими словами, у зазначених випадках ми маємо справу не з "перехідними", а з цілком консолідованими політичними режимами нового типу, що ніяк не вписуються у логіку "розтягнутої демократизації". Вектор їх політичного розвитку виявляється не таким як передбачається у лінійній "транзитологічній парадигмі".

Отже, з аналітичної точки зору, на сучасному етапі модернізації пострадянських політичних систем пріоритетним завданням виступає не міркування про можливості їх подальшого "переходу до демократії", а конкретизація особливостей змін, що вже відбулися у державних інституціях.

Виходячи з цього, постає питання: наскільки правомірно розглядати розпад та трансформацію комуністичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи та у колишніх радянських республіках як ланку єдиного глобального процесу демократизації "третьої хвилі"? Можливо, специфіка посткомунізму (за вихідними умовами, завданням, дійовими особами тощо) настільки значна, що немає підстав для порівняння даної моделі з поставторитарними демократизаціями у Південній Європі [3]. Практика демократичних транзитів "третьої хвилі" свідчить, що формальна "інаугурація" демократії, тобто проголошення демократичних інститутів та процедур "електоральної демократії", зовсім не передбачає загального результату трансформаційних процесів. Формальні електоральні процедури частіше не виступають ключовим компонентом "електоральної демократії" як проміжної фази на шляху до демократичної консолідації. Структуроутворюючим у даному контексті є інший політичний феномен - а саме трансформація одного різновиду

недемократичного режиму в інший, що нерідко завершується консолідацією "нової автократії" [10]. Світова політична реальність демонструє досить широкий спектр поставторитарних траєкторій розвитку, включаючи генезис від одних типів недемократичних режимів до інших, а також виникнення "гібридів" та "мутантів", що не вписуються у традиційне поняття демократії. Саме тому у сучасному науковому та політичному дискурсі з' являються варіативні категорії. Зокрема, "демократії з доповненнями" - "делегативна", "авторитарна", "імітаційна", "електоральна",

"неліберальна" [9]. Наріжним камінням у подібних інтерпретаціях постає усвідомлення того, що досить часто (особливо у пострадянському просторі) зовнішньо демократичні інститути та процедури використовуються як "фасад", за яким приховані певні форми елітарно-олігархічного розподілу та відтворення влади, причому влади симбіотичної - політичної та економічної.

Вводячи категорію "консолідація демократії", ми маємо на увазі досить специфічну зміну специфічного різновиду влади. Обговорюючи, вичерпаність демократії як такої, ми, на жаль, не зважуємо на те, чи не вичерпали себе наші власні занадто звужені представлення про неї.

Отже, "третя хвиля демократизації" останньої чверті ХХ століття на сьогодні майже нівельована. Так, на ХУІІІ всесвітньому конгресі політологів МАПН (2000 рік, Квебек) було констатовано, що демократія у сучасному світі перебуває під пресингом

корпоративістських тенденцій. На ХІХ конгресі (2003 рік, Дурбан) рельєфно проявилося розчарування у демократії через її неефективність у вирішенні гострих нагальних соціальних проблем. Судження про кризу демократії, і навіть про її вичерпаність як форми правління, мають під собою визначені засади. Потреба у розробці нових підходів в умовах глобалізації і постіндустріалізму не викликає сумнівів, і пошук у цьому напрямку триває. Коли йдеться про занепад "третьої хвилі" демократизації та зростання авторитарних тенденцій, слід пам'ятати: хвилі за визначенням настають та відходять. Американський політолог С.Хантінгтон