Між тим, ще п' ять-десять років тому у політичній науці домінуючим виступало лінійне, векторне уявлення про магістральні тенденції сучасного політичного розвитку.

Останню чверть ХХ століття було прийнято характеризувати як епоху глобальної демократизації, що сприймалась як пріоритетний напрямок світової динаміки.

Чому за критерій модернізації приймається саме демократизація? Якщо розглядати модернізацію як процес створення механізму ефективного соціального та економічного управління, тоді чимало авторитарних країн (Сінгапур, Тайвань, Південна Корея та ін.) ввійдуть до розряду більш розвинутих, ніж деякі демократичні. Аналізуючи характер соціально-економічної моделі певної країни, слід враховувати конкретні параметри: політичний режим, рівень економічного розвитку, соціальну структуру суспільства, культурний та релігійний чинники тощо. Політологами класифіковано десятки сполучень таких параметрів. Це означає, що єдиної, загальної політичної світобудови не існує. Групи держав функціонують за різними принципами та законами. Світ складається із різноманітних соціальних та цивілізаційних моделей, що не завжди співпадають з кордонами держави. Зазначені моделі об' єднуються у регіональні та національні підсистеми, які, у свою чергу, можуть набувати варіативної конфігурації у різних площинах (економічної, військової, релігійної та ін.). Все це утворює плюралістичну картину світобудови, яка не зводиться ані до традиційного "канону" п'яти суспільно-економічних формацій, ані до нової "тріади": тоталітаризм - авторитаризм - демократія. Йдеться про гібридні соціально-політичні моделі. Кожне окреме суспільство уособлює безліч типових елементів, унікальне сполучення яких кожний раз дає неповторний результат.

Вищезазначена аргументація демонструє неадекватність спроб звести всю сукупність траєкторій альтернативних політичних модернізацій останніх трьох десятиліть у будь- яку універсальну "транзитологічну парадигму". У реальній безлічі успішних та неуспішних транзитів кінця ХХ століття були і переходи від лібералізації до пакту і демократизації з подальшим просуванням до демократичної консолідації, і реформи, що здійснювались групами реформаторськи зорієнтованих еліт, і випадки нав'язування (привнесення) демократизації зверху, і масові виступи проти диктатури. Водночас ми спостерігаємо не лише сутнісно різні процеси, а й широкий спектр результатів політичних трансформацій - від консолідації ліберальних демократій до появи оформлених різновидів нового авторитаризму з проміжними варіантами у вигляді суперечливих, але більш менш усталених рухів до демократичної консолідації і "гібридних" станів. Все це - чітка реальна проблемна галузь сучасних транзитологічних досліджень. Однак відсутність універсальної (над - або транснаціональної) "транзитологічної

парадигми", що дозволила б концептуалізувати (та адекватно передбачати) послідовність та закономірність процесів режимних перетворень та політичних трансформацій в окремих країнах - зовсім не є аргументом проти порівняльного аналізу конкретних траєкторій політичних змін у сучасному світі, ініційованих та реалізованих під знаком "демократизації". З методологічної точки зору, порівняння різних варіантів руху від авторитаризму в бік інших (більш демократичних або, навпаки, автократичних) форм правління зовсім не переслідує мету конструювання універсальної

загальноприйнятої парадигми політичних змін. Наукова мета даної проблематики полягає у визначенні зв'язку та послідовності окремих фаз у конкретному класі суспільних процесів. Евристичний потенціал такого - транзитологічного за предметом та порівняльного за методом - аналізу, полягає саме у виявленні загального і особливо у багатоманітності реальних політичних трансформацій. Транзитологія - досить вузька наукова дисципліна, що орієнтується на західний досвід. При описанні процесів у суспільствах, що демократизуються, транзитологія виходить із універсальних норм. Тобто, у межах даної науки ми можемо розмірковувати лише про те, чи наближається конкретне суспільство до західних зразків, чи ні. Якщо ж суспільство розвивається власним альтернативним шляхом, якщо у ньому відсутнє масове замовлення на перехід до західної моделі, то його не можна відносити до предмету вивчення транзитології. Іншими словами, основна теоретико-методологічна установка "транзито-логічної парадигми", що трактує сучасні політичні трансформації як рух від авторитарного режиму до консолідованої демократії, потребує серйозного

переосмислення. Разом з тим. якщо ми маємо справу не з "перехідними" консолідованими недемократичними режимами, а з такими, що цілком сформовані, то і концептуалізувати їх ми повинні в іншій - недемократичній - понятійній структурі. Деякі ідеї у зарубіжній та вітчизняній літературі з цього приводу висловлюються, однак теоретичні основи нової класифікації ще остаточно не відпрацьовані.

Ми не закликаємо до конструювання окремих політичних наук для кожної конкретної держави: Китаю, Індії, зокрема України. Треба грамотно опрацьовувати науковий матеріал - світовий, регіональний та локальний для створення універсальної матриці порівнянь. Безсумнівно, що методи модернізації у сучасному світі мають адаптовуватись до конкретного "соціального матеріалу". Зокрема, коли по закінченні військової операції у Афганістані розвинуті країни "обирали" нову соціально-політичну модель для афганського суспільства, найбільш адекватною вони визначили баланс родоплемінних та кланових представництв у формі "Лойя Джіргі". Тобто фактично модернізація там відбувалась за канонами роздрібненого ранньофеодального суспільства. Водночас авторитаризм буває різний. У 1997 році Д. Белл на основі вивчення політичної системи Сінгапура, ввів поняття "м'який авторитаризм". Даним терміном був позначений політичний режим, за якого правляча верхівка утримує монополію на владу, а у приватній сфері забезпечуються умови для реалізації ліберальних принципів. Між владою та бізнесом заключається своєрідна угода "невтручання у внутрішні справи". В обмін на свободу підприємництва бізнес зобов' язується не зазіхати на владу, триматися осторонь від публічної