Голова Держкомстату УРСР М. І. Борисенко (1990) наводить офіційні дані: за попередній рік страйки охопили 222 підприємства і організації. Брало участь щоденно близько 300 тис. чоловік, майже кожен другий робітник цих підприємств і організацій. Найбільшого розмаху рух досяг у шахтарів (4).

Міністр торгівлі О. І. Слєпичев, кажучи про проблеми у підзвітній сфері, робить парадоксальний висновок: "Торгівля - це мистецтво продати товар за умови перенасиченості товаром найвищої якості. А ми не торгуємо. Ми фактично розподіляємо товар за гроші." І тут же говорить про необхідність часу, щоб речі, природні для торгівлі як сфери, що має певні закони, були опановані суспільством: "Мабуть, потрібен час, аби поняття "комерційні магазини", "аукціони" тощо безболісно вживалися у нашій свідомості з принципами соціальної справедливості" (5).

Отже, йдеться про фактичну відсутність цілих сфер життя, його інструментів, органів як необхідних елементів, "одиниць". І можна до певної міри говорити про виникнення консенсусу у суспільстві щодо цих проблем, коли від рядового літератора до Президента Академії наук визнається неповнота, несформованість української національної культури як інфраструктури, необхідної ланки організації життя соціуму. Б.О. Патон: "На сьогодні українська національна культура - це культура з неповною структурою через неналежний, недостатній рівень розвитку словесних видів мистецтва, неповноцінне функціонування української мови, однобоке ставлення до економічного розвитку, без серйозного врахування його негативних екологічних та соціальних наслідків" (6) (і далі в матеріалі наводяться дані з книжкової виставки секції суспільних наук АН УРСР, де з 27 праць Інституту філософії і 19 праць Інституту держави і права - жодної української, а з 26 праць Інституту економіки - одна). О. Пахльовська: "виходити треба з того, що ушкоджена вся система культури. Внаслідок цього українська культура, власне, і не функціонує як система, необхідною умовою повноцінного життя якої є взаємодія і відрегульована взаємовідповідність всіх її ланок і узгодженість всіх ритмів культурного процесу"; - і вказується зокрема на відсутність цілого ряду неодмінно присутніх в сучасних розвинених культурах гуманітарних дисциплін (7).

Але якщо у культурі немає цілих необхідних ланок, вона фактично відсутня як цілісність, як певна одиниця суспільного життя, і відтак не виконує своєї ролі. Людина виростає поза межами впливу культури як феномена, і ми розглядали, що відбувається з нею у такому, "безкультурному" варіанті. Структурна вада втілюється в моменти аж до анекдотичних, і водночас кричущих, - коли, наприклад, молоді письменники, учасники Міжнародного Шевченківського форуму, сходячи під час круїзу з корабля на берег у місті Нова Каховка, чують звернене до них питання підлітка, здивованого українською мовою: "Ви поляки?" (8). Або коли, за словами Б. Олійника, на репліку під час виступу на донецькій шахті,

мовляв, чи уявляєте ви, щоб у Росії чи Франції постало питання, яку мову обирати для дитини у школі? - якась слухачка обурилася: "Та як же ви могли?! Як ви могли... порівняти Україну з Росією, а тим більше з Францією?!" (9). Проте справа серйозніша за анекдотичні випадки: нігілізм у будь-якій сфері не залишається особистою рисою людини, а перетворюється на руйнуючу силу у суспільних справах. Літератор, кажучи про поїздки теренами СРСР поза межами України, де зустрічав великими групами земляків - "селами, районами, інколи краями", ніде не бачив, щоб вони мали школи, театри, друковані видання, радіо- і телепрограми українською мовою (при тому що в Казахстані, наприклад, зустрічав школи і газети німецькою, уйгурською мовою), внаслідок чого вони денаціоналізуються. Але виявляється, що це не залишається "приватною справою" людини, і тягне за собою певну позицію щодо питань долі іншого народу: "виникає, наприклад, десь у Хабаровському краї питання: бути чи не бути нанайській чи евенкійській газеті чи школі, книжці - і тут просить слова наш землячок і каже: "Не треба! Ми ось без свого обходимось

хай обходяться без свого нанайці та евенки". Боляче, коли й під статейками проти киргизьких дитсадків бачимо українські прізвища" (10). Все природно: людина, яка не пам'ятає, не береже власної спадщини, - не може цінувати спадщини іншого народу. Нігілізм руйнівний у будь-якій сфері.

Таким чином, постає проблема відсутності цілих ділянок реальності - що й спричиняє загальний нелад життя суспільства. І зарадити цьому можна у єдиний спосіб: спільними зусиллями наповнити реальністю ці порожнини. Питання не у ворогах - саме у незробленій роботі. Один з керівників Держкомвидаву каже: "Коли б стан книговидання залежав лише від існування "командно-бюрократичного комплексу", то було б дуже легко поліпшити його, ліквідувавши цей комплекс. Але справа набагато складніша. Книговидання залежить і від рівня літературного й критичного процесу, і від розвитку наукових досліджень, від загальної атмосфери суспільного життя. Не можна не враховувати також ступінь підготовки кадрів, наявність відповідної матеріально-технічної бази та чимало інших чинників.

...Хочу ще раз наголосити на тому, що для кардинальних зрушень на краще зусиль самого видавництва недостатньо... Лише спільними зусиллями письменників, видавців, художників, поліграфістів, книгорозповсюджувачів, машинобудівників, працівників хімічної і целюлозно-паперової промисловості можна піднести книговидання для дітей до сучасного рівня" (11). Або, як зазначає письменник В. Дрозд, у сфері культури (де, за висловом одного учасника обговорень, "навіть руїни не каталогізовані"): "роботи сьогодні вистачає для всіх - і для