Під таким середовищем мається на увазі суспільна інфраструктура та галузі, відповідальні за забезпечення життєдіяльності населення. За своїми властивостями середовище може бути комунальним або некомунальним. Комунальне середовище характеризується внутрішньою нерозривністю, що передбачає її використання як єдиної нерозривної системи, частини якої не можуть бути відокремлені без загрози існуванню системи. Як приклади можна навести залізничне сполучення, житлово-комунальне господарство в містах, систему трубопровідного транспорту тощо.

Некомунальному матеріально-технологічне середовищу притаманна автономність [11, c. 92]. Об'єкти, які її утворюють, розрізнені технологічно, вони можуть використовуватися самостійно, що передбачає можливість їх приватного використання.

"Комунальне середовище сприяє становленню інституційної Х-матриці, коли виникає необхідність централізації та об' єднання зусиль людей в єдиних виробничих процесах, формуються відповідні політичні структури, а також комунітарні цінності, в яких суспільна свідомість історично закріплює сенс такого суспільного устрою. Некомунальне середовище породжує інститути Y-матриці - відокремлених товаровиробників, що взаємодіють за допомогою ринку, федеративні політичні структуру та адекватні такому устроєві індивідуальні субсидіарні

цінності" [11, c. 92].

С.Кірдіна приділяє багато уваги аналізу інституційних матриць, що структурують суспільне життя. Цікавим є підхід російської дослідниці у застосуванні ідей матричного синтезу стосовно соціальних систем. Матричний принцип розвитку неживої природи було виявлено в геологічних науках, звідти ідея потрапила до біології, в якій, у свою чергу, допомогла розгадати механізм походження та розвитку життя завдяки поєднанню матричного принципу спадковості з теорією еволюції. Мова йде про так звану конваріатну редуплікацію, тобто самовідтворення молекулярних структур на основі матричного синтезу, коли у спадок передаються не лише генетична інформація, але й дискретні відхилення від вихідних станів, тобто мутації. Будь-яка складна молекулярна структура проходить через певні зміни та відтворюється не ідеально точно, а з певними змінами. Проте сама матриця передачі спадкових ознак характеризується високим ступенем стабільності й забезпечує процес передачі генетичної основи та відтворенню життєздатних форм. Таким чином, природний добір означає еволюцію конваріантно змінювальних форм на основі матричного синтезу, а саме життя означає безперервне копіювання з подальшою самозбіркою копій [11, c. 92-94]. У випадку, якщо порушується основа, тобто матриця - інституційна модель відтворення, розвиток не зупиняється, але виростає урод, нездатний до життя [11, с. 94].

Дану думку можна поширити і на відповідні програми політики, які у випадку застосування в умовах іншої інституційної матриці не зможуть стати "життєздатним", а перетворяться на своєрідних, за словами С. Кірдіної, "уродами, нездатними до життя". Таку аналогію можна підтримати й моделлю процесу зміну парадигми політики відомого американського політолога П. Гола [6, c. 209211], яка спирається на праці видатного філософа науки Т.Куна та передбачає шість стадій, що перебігають у такій послідовності: 1) стабільність парадигми, 2) накопичення аномалій, 3) експериментування,

4) фрагментація повноважень, 5) полеміка, 6) інституювання нової парадигми. [6, с. 210]. Застосування політичних програм, надто програм соціальної політики, в умовах іншої інституційної матриці, а особливо в умовах порушеного відтворення матриці чи зміни матриці взагалі, приводить до накопичення аномалій, тобто другої стадії моделі процесу зміни парадигми політики П. Гола [6, c. 210]. Спроби пристосувати програму певним чином до умов життя, зробити її життєздатною відповідає третьому етапові, а саме експериментуванню. Під експериментуванням дослідник розуміє набір спроб розширити існуючу парадигму для включення в неї всіх аномалій [6, c. 210-211].

У випадку подібного міркування можна дійти висновку, що впровадження політичної програми, яку було застосовано в умовах іншої інституційної матриці, неминуче може призвести або до накопичення аномалій в певній політичній парадигмі, або до "спотворення" програми та виникнення своєрідного "нежиттю-здатного урода". Слід звернути увагу на те, що в деяких випадках підсистеми політики дійсно потребують змін для того, щоб залишатися "up-to-date", тобто такими, що відповідають нагальним, сучасним потребам суспільства. Ззовні будь-яка підсистема політики відчуває певний тиск, особливо у випадку її невідповідності життєвим реаліям. Такі екзогенні змінні П. Сабатьє визначає в ракурсі сприятливих зовнішніх подій, серед яких дослідник називає: 1) зміну соціо-економічних умов та технологій, 2) зміну систематичних владних повноважень, 3) політичні рішення та імпульси від інших підсистем [6, c. 211]. З одного боку, ситуація ускладнюється: підсистеми політики, що функціонують в середовищі певної парадигми політики, зазнають впливів екзогенних змінних, відповідно, парадигма політики проходить через процес змін, і в цілому політика, за С.Кірдіною, є одним з базових соціальних інститутів, та, відповідно, складовим елементом інституційної матриці. З іншого боку, таке бачення дозволяє отримати знання, що може бути практично корисним у прийнятті відповідних політичних рішень. Важливість знання у процесі прийняття рішень розглядалося багатьма західними вченими.

Американські дослідники Д.Брейбрук та Ч.Ліндблом (розробник інкрементної моделі державного прийняття рішень) у своїх ранніх працях виокремлюють чотири типи прийняття рішень [6, c. 159], залежно від кількості знань у розпорядженні тих, хто приймає рішення, та ступеня змін у цьому рішенні порівняно до попередніх рішень. За умов високого рівня доступних знань