Епоха знань характеризується такими особливостями:

Розподілений розум - інформаційні технології проникають в усі куточки бізнесу, освіти і суспільної діяльності (включно з діяльністю політичною й управлінською).

Масовий індивідуалізм - різноманітність особистих якостей і здібностей зростає експоненційно і вносить основні зміни в стиль життя і праці, бо завдяки "розподіленому розумові" кожна людина, яка має необхідні й достатні вміння і здібності, може будувати свій розвиток незалежно від інших і тим самим посилювати різноманітність членів однієї громади, одного суспільства.

Об'єднання різноманітностей - для діалектичного протистояння змінам і одночасно посилення змін люди прагнуть до об'єднання. Часом це об'єднання виступає в явному вигляді - як інститути громадянського суспільства, але здебільшого воно залишається прихованим, тимчасовим, ситуативним, таким, що криється в корпоративній культурі, сім'ї та всередині самої особистості. Проте з прискоренням змін і посиленням їх тиску об'єднання різноманітностей ставатиме все очевиднішим.

У численних наукових і публіцистичних працях висловлюється переконання, що сучасне українське суспільство живе в інформаційну епоху. Лиш останнім часом у публічних виступах деяких політиків і провідних учених- суспільствознавців став лунати термін "суспільство знань". Щоб розділити ці дві епохи в розвитку суспільства, погляньмо, як Артур Харкінс у своїй роботі порівнює суспільну парадигму, притаманну

інформаційній епосі, з парадигмою епохи знань:

Управління суспільним життям в умовах інформаційної епохи та епохи знань

На всіх попередніх етапах розвитку суспільства управління суспільним життям здійснюється невеликою групою осіб, які успадкували або отримали внаслідок виборів право ухвалювати рішення й контролювати їх виконання іншими. Якщо поглянути на історію розвитку держави як інституту управління суспільними справами, то ми побачимо довгий ланцюг конфліктів, викликаних змінами в суспільстві й жорсткістю державного апарату, що протидіє цим змінам або намагається привести їх до раніше встановлених стандартів. Держава покликана забезпечити стабільність у суспільстві, проте, що стабільніша структура, то менша її гнучкість, тобто, вона все менше й менше здатна реагувати на нові потреби населення, а отже, неминуче виникнення конфліктів між державною машиною й громадянським суспільством.

Таким чином, при переході від все ще колективного інформаційного суспільства до значно індивідуалістичнішого суспільства знань держава, що претендує на роль натхненника й провідника суспільних змін, перетворюється на гальмо, підтримуючи порядок нижчого рівня в системі, що все більше ускладнюється. Розгляньмо детально характеристики й процедури сучасного державного управління у світлі парадигми епохи знань.

Держава являє собою чітко структурований стабільний суспільний інститут, для змін у якому необхідні значні зусилля. Підготовка, ухвалення, виконання політичних та адміністративних рішень і контроль за цим процесом потребують існування певних чітко окреслених інституцій, що споживають суспільні ресурси для своєї діяльності, тобто, для розподілу й розміщення (знову таки) суспільних ресурсів у відповідних галузях суспільного життя. Спонтанні або приховані зміни в суспільстві можуть суттєво зменшити потребу чи корисність цих інституцій, проте їх скасування, як правило, потребує значно більших зусиль і ресурсів, ніж підтримання безперебійного (хоча й марного) існування, і реформи державних інститутів, як і зміни публічних політик, за які вони відповідають, за рідкісним винятком здійснюються "інкрементально".6

Інституційний ізоморфізм заганяє державне управління в жорсткі рамки "загально-прийнятих моделей", відкидаючи або спотворюючи культурні й субкультурні особливості суспільних чи етнічних груп і цілих націй. Теорія інституційного ізоморфізму, запропонована Полом ДіМаджо і Вальтером Пауелом, показує, що управлінські, в тому числі державні інституції у своєму розвитку схильні до копіювання чи, принаймні, наслідування одна одною, в результаті чого вся система управління стає відносно однорідною, що неминуче знижує її ефективність у тих галузях суспільного життя, які потребують "м'якого", варіативного управління - освіті, соціальному забезпеченні, культурі тощо.7 Ба більше, модернізаційні підходи, що використовуються менш розвиненими державами у побудові своїх органів управління, прямо вимагають копіювання (тобто, свідомого досягнення ізоморфізму) інституцій розвинених західних країн, внаслідок чого традиції окремої нації можуть вступити в суперечність з запропонованими моделями, що викличе неминучі конфлікти між суспільством і системою державного управління.

Ухвалення і виконання рішень стосовно публічних політик в інформаційну епоху відбувається переважно верхівкою системи управління, що неминуче відсікає велику кількість варіантів суспільних дій і знижує ефективність використання суспільних ресурсів. Звичайно, порівняно з індустріальним суспільством, де підтримання порядку полегшується простотою системи управління й відносно невеликою кількістю виробничих операцій, інформаційна епоха вимагає помітно складніших управлінських дій, але все ж головною відмінністю між цими двома епохами є спосіб збирання, обробки і використання інформації для ухвалення й виконання рішень. Управлінський сигнал має скеровуватися до кожного виконавця, що вимагає постійного розширення й ускладнення управлінської системи. А, як відомо, розростання бюрократії неминуче веде до зниження ефективності її діяльності, збільшення кількості помилок і втрат суспільних ресурсів.8 Для суспільства знань, як випливає з наведеної вище таблиці, характерне виникнення/утворення мереж розробників і виконавців рішень,9 що вимагає радикальних змін у принципах формування й передачі "управлінського сигналу".10

"Фордистська" модель суспільного виробництва (модель конвеєра), притаманна індустріальному суспільству, в умовах інформаційного суспільства трансформується в "полі-„ або "неофордизм", тобто, сукупності виробничих елементів, всередині кожного з яких зберігаються основні принципи фордизму, і система в цілому набуває нової якості