міфи безпосередньо пов'язані з політичною реальністю, вони покликані виправдати той або інший хід подій, забезпечувати абсолютну упевненість людей у правоті здійснюваних політичних акцій;

політичні міфи з' явилися значно пізніше за міфи художні, що обумовлене пізнішим створенням політичних структур і соціальною диференціацією [5]. Історичний досвід засвідчує, що до

політичної міфології найчастіше звертаються в переломні моменти історії - у період криз, катастроф, дестабілізацій, революцій. Це пояснюється специфікою міфа як політичного інструменту - він забезпечує доступ до важелів управління масовою свідомістю в умовах гострого дефіциту владних ресурсів. На думку А.Цуладзе, міф дозволяє:

докорінно переламати ситуацію, що склалася на політичній арені, різко змінити розстановку сил на свою користь;

перерозподілити владні ресурси, не зустрічаючи серйозного опору з боку деморалізованих супротивників;

дістати доступ до нових важелів влади [6]. Яскравим прикладом новітнього

політичного міфотворення може служити міфологія Біловезької Пущі, пов'язана з процесом припинення існування СРСР у грудні 1991 р. Цій проблемі автор вже присвятив декілька праць [7]. Разом з тим сюжет "міф як інструмент політичного маніпулювання" мною був розкритий недостатньо. Ця стаття і є спробою заповнити прогалину.

Біловезька політична міфологія 1991 р. включає цілий комплекс різнопланових міфів:

Перший міф про "спонтанність" підписання угоди в Біловезькій Пущі.

"Раптовість, спонтанність розпаду буквально струсонула світ", - зазначає М. Максимова, характеризуючи наслідки Біловезької угоди [8]. "Дуже швидко стало зрозуміло, - підкреслює М.Багров, - що все, що відбулося у грудні, відбулося спонтанно, як неодноразово було у нашій країні, коли спрацьовував основний принцип - потрібно ув'язатися в бій" [9]. Подібних тверджень політиків та науковців у публіцистичній та науковій літературі можна зустріти чимало. Родоначальниками ідеї "спонтанності", очевидно, слід вважати трьох "біловезьких зубрів" - Б.Єльцина, Л.Кравчука та С.Шушкевича.

Другий поширений міф стосовно подій у Біловезькій Пущі - це міф „про те, що "трійка" розпустила/розвалила СРСР". Ця ідея набула значного поширення у пресі, на радіо та телебаченні (особливо центральних, що знаходилися ще під впливом союзного керівництва) одразу після підписання Біловезької угоди.

Ключовою ідеєю третього міфа є думка про те, що лідери України, Білорусі та Росії мали юридичне право прийняти рішення про припинення існування Радянського Союзу як " суб' єкта міжнародного права та геополітичної реальності". Безумовно, родоначальниками цього міфа були "біловезькі зубри" та їх команди, оскільки його поширення у засобах масової інформації створювало у широкого загалу ілюзію цілковитої легітимності біловезьких рішень і давало "карт-бланш" на подальші дії. З часом він набув певного поширення у науковій та навчальній літературі. Зокрема, С.Грабовський, С.Ставрояні, Л.Шкляр у своїх "Нарисах з історії українського державотворення" стверджують, що рішення про утворення СНД є "легітимним і політичновиваженим", оскільки четвертий співзасновник СРСР - Закавказька федерація - на момент укладення угоди вже давно не існувала як державне утворення [10].

Суть четвертого міфа полягала в тому, що Біловезька угода в основному трактувалась її підписантами як трансформація СРСР у СНД, а не як демонтаж Радянського Союзу.

Процес створення політичних міфів має свою технологію, її ключові елементи чітко відслідковуються у процесі виникнення, поширення та ствердження біловезької міфології:

Формування узагальненого спрощеного контрастного уявлення про дійсність ("чорне - біле"; "герой - злодій", "наші - вороги" тощо). Вибудова образів носіїв Добра і Зла - героя та антигероя. Одразу після підписання Біловезької угоди центральні ЗМІ, які ще перебували під контролем союзного керівництва, поширили міф про те, що три лідери "розвалили Союз", іншими словами, намагалися вплинути на суспільну свідомість за допомогою вибудови міфологем "антигерої", "злодії", "вороги". У цьому зв'язку, очевидно, невипадково Л. Кравчук під час виступу 10 грудня 1991 р. у Верховній Раді України у незвично різкій для себе манері заявив: "І ось після того, коли це відбулося, нас почали звинувачувати у розвалі Союзу. В останні два дні - вчора і сьогодні - головною темою центральних органів та інших засобів масової інформації є те, що ось три держави, чи три керівники, чи шість керівників, розвалили кінець кінцем Союз, і в цьому їх найглибша провина. Але сьогодні можна спитати: хто ж дійсно винний в тому розвалі? Коли почався той розвал? Принаймні кожному зрозуміло, що він розпочався не 7-8 грудня, а в період, коли почалася перебудова. Це абсолютно кожному зрозуміло. Ми навіть точно знаємо авторів цього розвалу... " [11].

Через кілька років Леонід Макарович у інтерв'ю газеті "Аргументы и факты" менш емоційно, але більш точно розкрив природу "біловезьких рішень": "Після серпневого путчу всім стало ясно, що якщо не вжити рішучих заходів, то буде обвальна руйнація Радянського Союзу. І коли ми зібралися в Біловезькій Пущі, то мова не йшла про розвал Радянського Союзу, а як цей розвал, який став об'єктивним, спрямувати в таке русло, щоб він не став, ну, скажімо, прототипом югославського. Ось яке у нас було завдання (виділено - О.Б.)" [12].

Те, що невдовзі після підписання угоди в Біловезькій Пущі, незважаючи на галас у засобах масової інформації, до СНД приєдналася значна частина колишніх радянських республік, як і те, що не було активних масових народних виступів проти цієї акції, лише засвідчує, що Л.Кравчук, Б.Єльцин та С.Шушкевич своїм, інтуїтивно відчутим чи аналітично прорахованим рішенням не розпустили/розвалили СРСР, а