Нав'язування ілюзії простого пояснення всіх суспільних проблем, протиріч та суперечностей, а на цій основі - забезпечення комфортності та захищеності існування. Так, в основі міфа про правомірність ліквідації СРСР лежала теза, що Україна, Росія та Білорусія були тими державами-засновниками Радянського Союзу, а звідси мають право на розпуск. Про те, що це була справді ілюзія і "біловезькі" документи не мали належної юридичної бази, свідчить низка політико-правових "неув'язок", що називаються в науковій літературі, найбільш типовими та поширеними є:

З юридичної точки зору, Союз РСР не міг припинити своє існування в результаті рішення, прийнятого однією, декількома чи навіть більшістю республік, що знаходились у його складі. Перш за все тому, що Договір 1922 р. як правовий документ давно втратив свою силу. Замість нього було розроблено другий, суттєво відмінний за змістом (72 статті замість 26) текст Договору, який і став головною частиною Конституції СРСР 1924 року, яка, в свою чергу, втратила силу у 1936 р. у зв'язку зі вступом в силу нової Конституції СРСР. За цих обставин статус РРФСР, України та Білорусі як "держав - засновників Союзу РСР" був чисто символічним, оскільки юридично вони не мали ніяких переваг перед останніми союзними республіками. Крім того, Договір 1922 року не передбачав як механізму припинення своєї дії, так і порядку такої процедури, тому всі суб'єкти Союзу мали лише одну правову можливість вплинути на долю союзної держави - реалізувати на практиці своє конституційне право на вільний вихід з СРСР.

Навіть якщо умовно визнати РРФСР, Україну та Білорусію "державами - засновниками Союзу РСР", то четвертим співзасновником у 1922 р. була Закавказька федерація, спадкоємці якої - Вірменія, Азербайджан та Грузія - мали такі ж, як і слов' янські республіки, юридичні права вирішувати долю СРСР.

Комплекс надзвичайно складних проблем, пов' язаний з матеріальною і нематеріальною "спадщиною" СРСР, що припинив своє існування", не міг бути вирішений одномоментно під час короткої зустрічі, адже він включав питання про виконання міжнародних зобов'язань Радянського Союзу, союзну власність в країні та за її межами, збройні сили, враховуючи ядерний потенціал, тощо. Всі ці проблеми торкалися інтересів як усіх екс-членів Союзу, так і третіх країн, тому знайти оптимальні формули їх вирішення можна було лише після тривалих переговорів та узгоджень.

Будь-які однобічні дії однієї чи декількох союзних республік - суверенних держав, направлені на припинення існування Союзу РСР, на думку фахівців, "грубо порушували основний принцип рівноправності суб'єктів Союзу і життєві інтереси решти суверенних (незалежних) держав, що формально або фактично залишалися у Союзі".

Якщо три республіки залишили Союз, то він все одно формально продовжував існувати, оскільки про вихід з нього не заявили інші республіки, які, відповідно до Конституції, були співзасновниками єдиної держави нарівні з Росією, Україною та Білорусією.

Статті Угоди про те, що "діяльність органів колишнього Союзу РСР на територіях держав - членів Співдружності припиняється" (ст. 14) і що "з моменту підписання цієї Угоди на територіях держав, що його підписали, не допускається застосування норм третіх держав, в тому числі колишнього Союзу РСР (ст. 11), з одного боку, були юридично не обґрунтованими, оскільки Угода, відповідно до вимог республіканських конституцій, не могла вступити в дію до ратифікації її парламентами республік, з іншого - могли призвести до некерованості суспільства і підриву правопорядку.

В Угоді, укладеній у Біловезькій Пущі, пропонувалася нова модель державності, що суперечила проекту Договору про Союз Суверенних Держав, який протягом тривалого часу обговорювався в рамках „ново- огарьовського процесу". За цих обставин, на думку юристів, остаточне рішення про запровадження запропонованої трьома лідерами моделі після обговорення у Верховних Радах республік мав прийняти З'їзд народних депутатів СРСР [13].

Створення паралельної віртуальної реальності, яка б манила об' єкт маніпулювання (окрему людину/суспільство в цілому) своєю зручністю, простотою, зрозумілістю; розкривала нові перспективи; дарувала шанс, надію, сподівання на легкі та прості способи реалізації планів та досягнення ідеалів. Офіційним вектором руху у Біловезькій угоді проголошено інтеграцію в межах СНД, реальним (за задумом як Л.Кравчука, так і Г.Бурбуліса) стала поетапна дезінтеграція, якій намагалися надати вигляду "цивілізованого шлюборозлучення". Про те, що міфологема трансформації СРСР у СНД була своєрідним засобом політичної маніпуляції, з усією відвертістю пише у своїх спогадах один із учасників Біловезької зустрічі, член української делегації М.Голубець: "З точки зору сьогоднішнього дня це (мова йде про СНД - О.Б.) могло виглядати якимось новим наддержавним об'єднанням, новим союзом. Але не в цьому найголовніша суть, а в тому, що три незалежні держави спільно, одностайно й однозначно проголосили смерть імперії зла - Союзу Радянських Соціалістичних Республік!" (виділено О.Б.). Отже, підписані у "Віскулях" документи мали характер рамкової угоди і були покликані виконати два взаємопов' язаних завдання: перше - "пропагандистське" створити у світового співтовариства та власних громадян ілюзію юридичних риштовань та підвалин для побудови нового перспективного міждержавного утворення; друге "приземлено- прагматичне" - заповнити той політично- державний вакуум, який неодмінно повинен був утворитися після остаточної руйнації СРСР.

Імплантація у міф елементів дива, чудес, відхилення від норм повсякденності з метою стимулювання принципової відмови від перевірки достовірності, тобто відповідності міфа реаліям (диво не перевіряють,