УДК 323.15(477)

Мельник І.А., Львівський Національний університет ім. І. Франка

Національні меншини як повноправні суб'єкти української політичної нації

Концепція української політичної нації особливо загострюється в умовах нинішнього перехідного періоду, коли Україна як незалежна держава долає спадщину, зумовлену попереднім статусом українського народу в складі СРСР. Формування такої метаетнічної, політичної спільності вимагає специфічного підходу до національних меншин, зокрема теоретичного і практичного аналізу російської національної меншини в зв 'язку з тим, що упродовж тривалого періоду була панівною на наших землях. Перенесення на Україну досвіду інших країн без зваження нашої специфіки не може сприяти досягненню поставленої мети.

Conception of Ukrainian political nation became acute especially under circumstances of present day transitional period when the Ukraine as an independent state was overcoming heritage caused by previous status of Ukrainian nation as a part of the USSR. Formulation of such methaethnic and political community demands specific approuch to national minorities, specificaly theoretical and practical analyzes of Russian national minority, because it was ruling on our lands during long time. Carrying on Ukraine an experience of other countries without taking in consideration our specifiety can't further achievement of aim.

В українській науці проблема політичної нації набуває особливої гостроти. Концепція української політичної нації виходить з того, що йдеться про "новаційне етнополітичне поняття, метаетнічну, політичну спільність, яка передбачає плідне "співіснування" в ній соціальних та етнонаціональних "підрозділів", категорій основного рівня - класів, прошарків, націй, національних груп" [1]. Попри засоціалогізованість такого поняття справді треба визнати рацію його авторові Ю. І. Римаренку, що йдеться про етнополітичне поняття і водночас метаетнічну та політичну спільність. При такому підході "знімається" питання внутрішнього розвою української нації та етнічних меншин, їх справжньої, а не уявної консолідації", "справжньої", а не гіпотетичної інтеграції" [2].

У преамбулі чинної Конституції України на позначення української політичної нації вживається поняття "український народ" як сукупності "громадян України всіх національностей". Непрямо від поняття української політичної нації відштовхується стаття 11 Основного Закону, в якому зазначається: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин".

Саме цим зумовлюється основне завдання запропонованої статті: обгрунтування ролі національних меншин як суб'єктів української політичної нації, а також як напряму практичної політики держави. Опрацьовуючи названу наукову проблему, автор спирається на довідкову і дослідницьку літературу. Йдеться насамперед про збірники документів і матеріалів [3]. Важливе значення мають синтетичні праці, в яких узагальнюється досвід національно-державного будівництва в незалежній Україні, пояснюється відповідна термінологія [4], а також монографічні

праці, які з'явилися в останній час [5]. Окремо слід назвати міжнародно-правові документи, які стосуються національних меншин [6].

Дискусії про українську політичну націю пов'язані з тим, що "всеукраїнський, всеполітичний організм" деякими вченими порівнюється з "радянським народом" у меншому масштабі. Водночас оперування категорією "політична нація" створює передумови для різних спекуляцій. Приміром, великодержавницькі сили пропонують трактувати населення Криму як відповідник "російської політичної нації" чи "кримської політичної нації", а можливо - "російсько- української політичної нації" [7]. У зв'язку з подібними дискусіями виникають питання про Україну як національну державу, тобто державу титульної нації, хоч вона захищає права національних меншин. Такі дискусії підживлює положення преамбули нашої конституції про те, що вона спирається на багатовікову історію українського державотворення і на "здійснене українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення".

Нинішня Україна керується духом патріотизму і демократії, набутого ще в попередні періоди своєї історії. Йдеться насамперед про прогресивні законодавчі акти 1917-1918 років. Наша держава підтвердила спадкоємність своєї національної політики з аналогічною політикою Центральної Ради, а не так званою "ленінською національною політикою", що запроваджувалася упродовж семи десятиліть історії українського народу. Такий висновок має важливе теоретичне і практичне значення, наголошуючи на тому, що незалежна Україна відмежовується від спадщини Української РСР у царині національного питання.

Розкриваючи суть національної політики Центральної Ради, М.Грушевський писав: "Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затоплювати інших народностей і обмежувати їх змагання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії" [8]. Його запевнення такого права однозначне: "Право національних меншостей буде

забезпечене!" [9]. Вони, білоруси, великороси, євреї, чехи, молдовани, "мусульмани" та інші народності, матимуть "пропорціональне представництво" в державних органах Української Народної Республіки. Отож, гасло "Україна для українців", яке висунули окремі особи і дрібні гуртки, суперечить вимогам "організованого поступового українства".

До подібного пояснення М. Грушевського слід підходити в конкретно-історичному контексті.

Як відомо, 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про національно-персональну автономію, за яким "кожна з населяючих Україну Націй має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію, себто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через Орган Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх заселення в межах Української Народньої Республіки" [10]. Отже, національно-персональна автономія не грунтувалася на територіальному принципі. Право на національно-персональну автономію беззастережно отримали російська, єврейська і польська меншини, а білоруси, чехи, молдовани, німці, татари, греки і болгари для реалізації цього права мали подати від кожної національності заяву