У повному обсязі правом на національно - персональну автономію скористалася єврейська меншина. Звісно, тодішні умови не сприяли реалізації цього закону. "Проте, - пише В. Маркусь, - він був першою й унікальною в своєму роді спробою розв'язання міжнаціональних стосунків та меншостової політики [11]. Такий самий принцип національно-персональної автономії

використали країни Балтії в 20-х роках ХХ століття (Литва, Латвія і Естонія). З повними застереженнями можна твердити, що ідею національно-персональної автономії, на нашу думку, реалізують нині кримські татари, які мають свій меджліс.

При дослідженні проблеми політико- правового статусу національних меншин важливе значення має їх визначення. В.Євтух пише: "До національних меншин, - належать групи громадян неукраїнської національності, які проживають на її території, є меншими за чисельністю від української нації, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і зацікавлені добровільно зберігати й розвивати свою етнокультурну самобутність" [13]. В умовах нашої держави особливої ваги набуває питання оптимального взаємозв' язку національних меншин з титульною нацією, яка зазнавала упродовж тривалого часу політики денаціоналізації, чого не слід зводити до русифікації, адже інші частини українців піддавалися мадяризації, румунізації, полонізації і навіть словакізації.

На противагу іншим колишнім союзним республікам Україна зуміла уникнути міжнаціональних конфліктів, саме завдяки зваженій національній політиці. Національні меншини м' яко інтегрувалися в українське суспільство, хоч доводилося розв'язувати непрості проблеми, зокрема в Криму, куди в період перебудови почали масово повертатися незаконно депортовані тоталітарним режимом народи, насамперед кримські татари, що потягло за собою необхідність розв' язання різних проблем, насамперед їх влаштування на рідній землі, без жодної допомоги з боку тих союзних республік, які вони розбудовували упродовж майже півстоліття.

На основі Акту проголошення незалежності України Президія Верховної Ради України схвалила звернення "До громадян України всіх національностей". Звернення фактично визнає українську політичну націю під назвою "народ України", який разом з українцями складають представники більше як 110 національностей (росіяни, євреї, білоруси, молдавани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, румуни, греки, гагаузи та інші). Осудивши попередню політику гноблення духовного життя націй, їх мов і культур, звернення проголосило "нову добу в розвитку міжнаціональних відносин в Україні" [14]. "Незалежна Україна, - зазначається в ньому, - як правова демократична держава, керуючись

загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур" [15].

Прихильники демократичних реформ заявили про те, що вони відмежовуються від тих, "хто не визнає права на вільний розвиток кожної національної меншини в Україні або зневажає культуру будь-якої національної меншості, її мову чи звичаї" [16].

Форум інтелігенції в своїй резолюції зазначив: "Акт від 24 серпня 1991 р. є фактичним відновленням державності України і не потребує підтвердження ні з юридичного, ні з політичного, ні з морального погляду" [17]. Турбуючись про консолідацію демократичних сил для розбудови Української держави на засадах національної злагоди, взаєморозуміння громадян незалежно від національності, вірувань та політичних уподобань, Форум інтелігенції запропонував схвалити "Закон про національні меншини в Україні", яким: а) реабілітувати репресовані народи України (німців, поляків, греків, татар, інших); б) гарантувати представникам репресованих народів та їх нащадкам можливість отримання громадянства України незалежно від нинішнього місця проживання; в) передбачити можливість повернення представників репресованих народів на постійні місця проживання в Україні" [18]. Водночас підтримано право кримсько-татарського народу на відновлення національної державності на своїй батьківщині, зазначаючи, що реалізація цього права не зачіпає інтересів українського і російського населення та представників інших національностей на півострові. В свою чергу кримські татари привітали незалежність України і висловилися проти спроб "повернути" Крим Росії [19]. Звісно, в такому разі Українська держава має визнати меджліс як найвищий і єдиний представницький орган кримсько-татарського народу.

Російські шовіністи заперечували право України на Крим, трактуючи Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР" як царський "подарунок" Хрущова. В.Буткевич

проаналізував історію Криму після його захоплення Російською імперією, а також названий указ, зазначив, що передача півострова Українській РСР не суперечила нормам міжнародного права. Як юрист він показав недоречність розв' язувати це питання референдумом населення Криму, бо населення не має такого права: тут суб'єктом виступає не Крим, а Україна, частиною якої є територія півострова [19].

Крим зазнавав особливої русифікації. За даними перепису 1989 року з 2 430 495 постійних жителів півострова російську мову назвали рідною 2 008 597 осіб, або 82,6% населення області. Російську мову вважають рідною, як стверджує статистика, 47,3% українців, 64,8% білорусів, 42,9% молдаван, 64,2% латишів, 93,3% євреїв, 86,5% караїмів, 71,5% кримчаків, 76,4% греків, 67,1% поляків, 60,5% корейців, 76,8% німців та ін. Такі результати зумовлені політикою русифікації компартійної влади, адже українці не мали на півострові жодної школи. Те саме стосується й інших народів, представники яких проживали в Криму. Водночас, як наголошує В.Радчук, під час перепису чимало українців записано росіянами [20]. Саме такими методами українофоби намагалися відірвати Крим від України, показати перевагу на ньому російськомовного населення. Насправді