Перед всенародним референдумом, який підтвердив Акт проголошення незалежності України, в Одесі відбувся Перший Всеукраїнський Міжнаціональний Конгрес. В його зверненні наголошується: "Імперська ідеологія була побудована на ідеї денаціоналізації всіх народів і утвердження єдиного, безликого, позбавленого історичного коріння, та зате слухняного радянського народу. Залишки тоталітарного режиму і досі не допускають, що різноманітність націй в демократичній державі може створити гармонію вищого порядку, заснованого не на терорі, а на засадах демократичних законів, рівноправності і взаємоповаги" [20]. Схваливши Акт проголошення незалежності України, учасники конгресу висловили переконання, що незалежна демократична Україна забезпечить розв'язання проблем російськомовного населення, створить умови для беззастережного дотримання засад Загальної декларації прав людини, Декларації прав національностей України, яку вони визнають своєю батьківщиною. Водночас конгрес осудив антисемітську, чорносотенську організацію "Пам'ять", роздмухування міжнаціональної ворожнечі в шовіністичних виданнях, що завозяться в Україну з Росії.

Статус національних меншин утверджений законодавчим органом України. У Декларації прав національностей України зазначається, що всі етнічні групи на її території становлять народ України, мають рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, а дискримінація за національною ознакою забороняється. "Українська держава, - вказується в декларації, - гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов' язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур" [24]. Значна увага приділена гарантіям для вільного користування рідними мовами всім народам і національним групам, створюючи для цього національні культурні центри і товариства. Окрім того, вони мають право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних народних обрядах. Нарешті, Українська держава бере під захист їх пам'ятки історії та культури.

У Миколаєві створена громадсько-політична організація "Рух за федерацію на Україні", яка ставить своїм завданням "створити Причорноморську державну автономію в складі незалежної України" [25]. Свої сепаратистські плани вони намагаються обгрунтувати соціальними і економічними аргументами.

Українська держава зуміла розв' язати накинене без об' єктивних підстав так зване "кримське питання", на якому спекулювали недоброзичливі сили в Москві і на півострові. У Конституції Автономної Республіки Крим, що схвалена 21 жовтня 1998 року її Верховною Радою, зазначено: "Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання" (стаття 1). Водночас в автономній республіці поряд з українською мовою як державною "забезпечується функціонування і розвиток використання і захист російської, кримсько-татарської', а

також мов інших національностей" (стаття 10), "громадянам усіх національностей, національно- культурним та іншим об' єднанням, організаціям і установам гарантується право на розвиток національних культурних традицій, святкування національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення своїх потреб у літературі, мистецтві, право на створення національних засобів масової інформації, видавництв, музеїв, театрів, кіностудій, інших національних культурних і навчальних закладів згідно з Конституцією України і законами України" (стаття 14).

На підставі таких конституційних норм автономної республіки можна стверджувати недоречність поглядів, що населення Криму представляє відповідник "російської політичної нації" чи "кримської політичної нації" або "російсько-української політичної нації" [26]. Водночас треба наголосити, що єдність української політичної нації грунтується на такому конституційному положенні: "Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками" (стаття 24).

Дослідження правового статусу

національних меншин в Україні дозволяє заперечити Ф.Гекмана, який вважає, що такі групи населення "позбавлені певних громадянських прав або можливості користування такими, і, як правило, є предметом сильного тиску до асиміляції. Їхньою політичною метою є приєднання до нації держави, до якої належать у сенсі історично-культурної ідентичності, та що відповідає їх економічним інтересам" [27]. В Україні склалось унікальне становище, що відзначається такими особливостями. По- перше, фактично сама титуальна нація змушена боротися за своє існування в умовах проголошеної незалежності, бо й надалі домінує найбільша національна меншина, яка навіть претендує на роль державотворчої нації поряд з титульною нацією. По-друге, національні меншини упродовж тривалого періоду розвивалися на основі культури російської нації, не розвиваючись як окремішності, за деякими винятками (румунська, угорська і частково польська національні меншини). По-третє, як правило, національні меншини належать до націй, які створили свої держави за кордоном нашої держави. По-четверте, національні відмінності нерідко посилюються відмінностями в конфесійній сфері. Приміром, поляки і словаки, як правило, належать до католицької церкви. Звісно, такі відмінності ускладнюють інтеграцію цих національних меншин в українську політичну націю. Нарешті, по-п'яте, російська національна меншина підтримується не тільки політично, а й морально присутністю на території нашої держави військово- морського флоту сусідньої держави, а також панівним становищем серед населення титульної нації Російської православної церкви, центр якої знаходиться за кордоном нашої держави.

У