УДК 323.2 + 316.61

Русскін В.В., Миколаївський державний університет ім. В.О. Сухомлинського

Політична соціалізація особистості (аналіз парадигм)

У статті здійснюється порівняльний аналіз парадигм політичної соціалізації та обґрунтовується необхідність переходу до парадигми "індивідуального шляху розвитку" як теоретичного підходу, який відповідає новій соціальній реальності.

The comparative analyses of the paradigm of the political socialization is viewed in the article. The necessity of the transition of the paradigm "individual way of the development" as a theoretical transition, which corresponds to the new social reality is proved.

Вже більше 13-ти років в Україні йде процес трансформації політичної системи. За цей час змінилися режим, інститути влади та система офіційних політичних цінностей, серед яких головне місце зайняли цінності і норми політичного життя, притаманні демократичному суспільству. Громадяни України змінили й ті моделі політичної свідомості та поведінки, які вони засвоїли в процесі становлення особистості. Цей процес в соціології і соціальній психології прийнято називати процесом соціалізації. Але у даному випадку мова йде про політичну ресоціалізацію, яку визначають як процес опанування нових політичних знань, цінностей, норм, статусів, ролей замість колишніх.

У суспільстві перехідного типу ресоціалізація може стати масовим явищем і охопити всі соціальні та вікові, регіональні і національні групи. У політології поки що немає досить надійних даних про те, що відбувається з політичними знаннями та цінностями, що засновані у дитинстві, коли їм на зміну приходять нові, засвоювання яких відбувається в міру змінювання суспільного клімату. В межах цієї статті нас цікавлять перш за все такі питання: які існують теоретичні підходи до осмислення процесу політичної соціалізації особистості? Чи впливає і як само досвід покоління на політичні переконання та поведінку людей?

Як відомо, ХХ сторіччя характеризується загальним ускладненням соціального життя. Науково-технічний прогрес, процес глобалізації викликали помітні соціальні зміни. Форми соціальної взаємодії стали значно складнішими та опосередкованими, а сучасний світ, у якому живуть нові покоління, відрізняється від колишнього більшою невизначеністю та багатозначністю.

Процес соціалізації у нестабільному суспільстві особливо складний та різноманітний. Ті соціологічні дослідження, що проводяться в останні роки, виявляють цю різноманітність як у сфері етнічної соціалізації, так і у питаннях, пов'язаних з формуванням політичних та правових знань, цінностей, норм тощо, і в інших сферах [1; 2; 3; 4; 5].

Науковий аналіз процесу політичної соціалізації особистості не може залишити без уваги і появу таких реалій сучасного соціального життя, як подовження дитинства, збільшення розриву між поколіннями та ціла низка інших факторів. Таким чином, назріла необхідність розробити та обґрунтувати більш складні теоретичні побудови, які б відповідали особливостям і сутності нової соціальної реальності. Мова йде про формулювання нового концептуального підходу до процесу політичної соціалізації особистості на основі так званої парадигми "індивідуального шляху розвитку". Ця парадигма вже давно освоюється психологами та соціологами [6; 7; 8], однак у політології такий підхід до процесу політичного розвитку особистості ще тільки прокладає собі дорогу [9, с. 91-93]. Парадигма "індивідуального шляху розвитку" щільно пов'язана з новим концептуальним напрямом, який виник у 70-80-ті роки минулого століття на межі багатьох наук і отримав назву "синергетика". Синергетика вивчає складні об' єкти, що самоорганізуються й саморозвиваються. Синергетичний метод дозволяє перебороти стійкі стереотипи мислення, "механістичні уявлення" про суспільство [9, c. 91] і пропонує погляд на суспільство як на систему, якій властиві відкритість, самоорганізація, наявність асиметрії, біфуркація та функціональна нестабільність [10, c. 48]. Про необхідність використання синергетичного методу з метою переосмислення традиційних уявлень про політичні явища пишуть українські політологи [9, с. 91; 10, с. 48-49].

Політична соціалізація розглядається за аналогією з загальним процесом соціалізації як процес включення людини в політичну систему. У вітчизняній науковій літературі під політичною соціалізацією розуміють політичний розвиток особистості як "процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить" [11, с. 328] і перетворення їх в усвідомлену систему політичних установок та орієнтирів, що визначають поведінку людини у політичній системі.

Всі теоретичні підходи до процесу політичної соціалізації умовно можна поділити на дві різні моделі або парадигми: "визрівання" та "індивідуальний шлях розвитку". Стисло розглянемо особливості кожної парадигми. Слід зазначити, що більшість концепцій політичної соціалізації базується на вихідні ідеї про те, що існує деякий ідеальний нормативний процес, з яким співвідноситься хід політичної соціалізації окремої дитини, групи дітей тощо. Подібне уявлення про процес соціалізації особистості умовно можна назвати парадигмою "визрівання", відповідно до якої стверджується думка про існування чіткої послідовності стадій чи етапів, зміна яких більш чи менш пов'язана з віковими змінами особи, а їх послідовність визначається деякою внутрішньою логікою, що притаманна цьому процесу. Прикладом такого погляду на процес політичної соціалізації може бути концепція політичного психолога Дж. Адельсона та його колег.

Базуючись на ідеях Ж. Піаже про стадії визрівання дитячого мислення і пристосовуючи їх до власно політичних сюжетів, тобто до мислення дітей та підлітків про закони, індивідуальні права громадян та суспільне благо, Дж. Адельсон та його дослідницька група вивчала зміни у політичному мисленні дітей та підлітків віком від 11-ти до 18-ти років у ФРГ, Англії та США. Отримані Дж. Адельсоном та його колегами дані свідчать про нерівномірність розвитку