Політолог Дж. Заллер, аналізуючи можливості політичних еліт у справі розповсюдження політичної інформації серед населення, відзначає, що вони поширюють не тільки необхідну їм інформацію про події, але і вигідні їм оцінки та судження. Цей вплив політичної еліти на громадську думку ще збільшується через те, що далекі від політики люди не здатні критично осмислити інформацію щодо неї. Однак, на думку Дж. Заллера, не слід перебільшувати інформаційну могутність політичної еліти, оскільки існує ціла низка факторів, які заважають індивіду засвоювати інформацію про політику [17, р. 311-312]. Коментуючи погляди Дж. Заллера, політолог Г.В. Пушкарьова підкреслює, що ці фактори - "обмежувачі" - мають індивідуальний та психологічний характер [15, с. 122]. Наприклад, індивіди не завжди схильні сприймати ту інформацію, яка суперечить їх власним уявленням та ціннісним орієнтаціям; крім того, оцінюючи ту чи іншу політичну подію або проблему люди задовольняються "мінімальним набором образів та понять, що зберігаються у них у пам' яті і легко актуалізуються" [там само]. Таким чином, є деякі психологічні та ментальні процеси, що мають індивідуальний характер, і саме вони є тими факторами, від яких залежить, яка частина інформації, що поширюється політичною елітою, буде сприйнята та критично осмислена особистістю.

По-новому треба розглядати і такий значимий аспект політичної соціалізації, як процес передачі соціального досвіду, політичних знань, ідей, цінностей, норм та ролей від одного покоління до іншого. Етнограф М. Мід у своїй книзі "Культура та світ дитинства" проаналізувала три варіанти передавання досвіду у суспільстві:

постфігуративна культура - нове покоління переймає досвід у попереднього, при цьому головними взірцями поведінки для дітей є дорослі. Така культура існує у суспільствах з високою соціальною стабільністю і простою організацією життя, у яких до того ж упродовж багатьох поколінь залишаються незмінними основні умови життєдіяльності. Для подібної культурі характерними є великі сім' ї, до складу яких входять одночасно три покоління родичів. В цілому ця культура притаманна до- індустріальним суспільствам;

кофігуративна культура - соціальний досвід передається по горизонталі, тобто і діти, і дорослі у своїй поведінці орієнтуються на досвід однолітків. Подібний тип культури скоріше за все властивий індустріальним суспільствам, соціальне життя яких характеризується динамікою та різноманітністю, наявністю безлічі взірців поведінки. В них виникають фактори (міграція, розвинуті ЗМІ, природні та соціальні катаклізми), які ускладнюють передавання досвіду від дорослих до нових поколінь;

префігуративна культура - в ній носіями нових взірців поведінки виступають представники нового покоління, тобто діти передають свій соціальний досвід дорослим. М. Мід визначає сучасну епоху як перехідну до префігуративної культури: "...ми входимо в той період, новий для історії, коли молодь з її префігуративним схопленням ще невідомого майбутнього набуває нові права" [18, с. 322]. М. Мід, таким чином, визначила орієнтири дослідження процесу соціалізації на період кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя.

В умовах змін (ХХ ст. було насичено як науково-технічними, так і соціальними переворотами), до того ж в епоху префігуративної культури виникли нові особливості процесу соціалізації особистості, а саме: подовження віку дитинства та збільшення розриву між поколіннями. Так, розрив між поколіннями зростає через швидкість перемін у соціальному житті, коли більша частина соціального досвіду людини швидко знецінюється. Змінюється також і структура цього досвіду. Інформація як така вже не має вирішального значення. В даному випадку мова йде, зрозуміло, про розвинуті країни Заходу, а не про Україну чи Росію. Виявилося, що інформаційне суспільство, яке формується, характеризується не тільки і не стільки зростаючими можливостями накопичення та переробки інформації, скільки новими формами комунікації. По-перше, відбулася глобалізація засобів масової інформації та комунікації, яка, на думку Е. Гідденса, визначає "світовий інформаційний порядок", сутність якого полягає у насильницькому поширенні західної культури по всьому світу [19, с. 465]. По-друге, відбувається трансформація самої структури комунікативного досвіду людини. Так, у середовищі нових інформаційних технологій характерною особливістю комунікацій стає постійна необхідність "добудовування", конструювання як образу партнера по комунікації, так і правил взаємодії з ним.

Друга суттєва характеристика інформаційного суспільства полягає у зміні ролі знання як основи соціальної стратифікації. Свого часу відомий економіст та футуролог Д. Белл ототожнив поняття "знання" та "інформація", визначивши на майбутнє вектор досліджень. Між тим очевидною є необґрунтованість подібного ототожнення, і сьогодні скоріше ми змушені говорити "про ступінь доступу до інформаційних кодів як критеріїв соціальної стратифікації, ніж про ступінь опанування тим чи іншим теоретичним знанням" [20, с. 207]. У зв'язку з цим цікавою представляється позиція теоретика постіндустріального суспільства В. Л. Іноземцева, згідно з якою формування технократичних еліт пов' язане не тільки і не стільки з їх "близькістю до інформації", скільки з об'єктивними змінами соціальної комунікації. Саме збільшення швидкості інформаційних потоків потребує більшої швидкості у прийнятті рішень у всіх областях соціальної практики, що може бути зроблено тільки за рахунок їх меншої колегіальності і більшої конфіденціальності. Отже, процес комунікації у світі електронної технології висуває на перше місце клас "технократів" [21, с. 56].

В умовах сучасної України передавання політичних