знань, норм та цінностей від одного покоління до іншого здійснюється двома шляхами. Перший шлях - традиційний, що вписується у логіку кофігуративної культури з окремими елементами постфігуративної, за термінологією М. Мід. З іншого боку, йде процес перетворення і переробки як попередньої, так і сучасної політичної культури. У цьому випадку передача політичного досвіду здійснюється по горизонталі: старші і молодші покоління орієнтуються на політичні знання однолітків. За даними соціологічного опитування жителів м. Луганська у 2002 році віком від 45 до 60 років виявилося, що майже дві третини жителів міста живуть в умовах "між- культурного роздвоєння", тобто їм подобається багато положень як лівої, так і правої ідеї [22, с. 53]. Подібна ситуація у більшій чи меншій мірі характерна і для інших регіонів країни.
Це означає, що процес ресоціалізації, який зараз відбувається в Україні, буде досить складним і довгим. З іншого боку, відтворюються і окремі елементи попередньої політичної культури - люди старшого покоління, як правило, є трансляторами комуністичних політичних ідей у суспільстві.
Другий шлях спрямований на створення в Україні нової політичної культури, яка базується на визнаних світовим товариством демократичних цінностях і разом з тим повинна враховувати національні, релігійні та інші традиції, що мають багатовікову історію. Цей шлях об'єднує два взаємопов'язаних процеси: десоціалізацію та ресоціалізацію, які здійснюються зараз у нашому суспільстві [22, с. 52].
В останнє десятиріччя важливим інформаційним ресурсом, що швидко поширює свій вплив на формування політичних знань та поглядів, стає комп'ютерна мережа INTERNET, яка також сприяє збільшенню розриву між поколіннями. Щоправда, доступ до цього потужного інформаційного джерела є поки що обмеженим для масового користувача у пострадянських країнах (в тому числі і в Україні). Якщо на Заході мережею INTERNET вже користуються сотні мільйонів людей, то на пострадянському просторі їх чисельність обмежується лише сотнями тисяч, основну масу з яких складають представники молодших поколінь.
Розглянемо питання по те, яким способом держава через освітньо-виховні системи впливає на процес соціалізації особистості. Основою аналізу служать ідеї відомого філософа К. Поппера, представника школи постпозитивізму, про те, що у тоталітарному суспільстві система освіти і виховання є одним із інструментів панування та придушення, який існує для підтримки стійкості державної влади. Політичною метою існування такого роду системи є створення умов для відтворення соціальних страт у межах збереження стабільного панування. Система освіти, на думку К. Поппера, в умовах тоталітаризму стає "інтенсивною і безперервною формою мобілізації населення", і лише демократичне суспільство лібералізує проблеми виховної практики, причому останнє не виключає системних виховних впливів на особистість, але воно модифікує їх у напрямку нових атрибутів держави у сфері освіти [23, с. 84, 86, 86, 417].
Що відбувається у тому випадку, коли держава самоухиляється від традиційної ролі у сфері виховання? По-перше, таке відбувається в період різких суспільних змін; по-друге, освітні установи вступають у пору безперервних реформ, у суспільстві має місце роздробленість виховних зусиль і, нарешті, настає системна криза освіти або, як говорив філософ- екзистенціаліст К. Ясперс, відбувається розклад "субстанціонального виховання" [24, с. 353, 355]. Прикладом може бути соціально- політична ситуація в Україні у 90-ті роки минулого століття, коли держава у повній відповідності до духу лібералізму надала громадянам повну свободу у сфері освіти та виховання. На практиці це привело до відсутності єдності виховних зусиль суспільства по відношенню до особистості, яка формується, до плюралізму ідеологічних програм, множинності навчальних програм та довільного вибору методів виховання і навчання. У підсумку відбувається фактичне невиконання соціалізуючої функції органів освіти, констатує політолог В.В. Дубицький і додає, що "співіснування традиційного та ліберального підходів до задач виховної практики обумовлює зникнення професійної єдності викладацьких зусиль" [25, с. 53]. Одночасно нове покоління студентів запозичує контркультурні віяння молодіжного руху країн Заходу, сприймає освіту тільки як засіб отримання певної спеціальності. Тим самим освіта втратила духовно-пізнавальні начала, духовно-моральну орієнтацію.
З масової свідомості зникло уявлення про те, що освіта є найважливішою частиною культури, що через інститут освіти реалізується соціально-культурна спадкоємність, без якої неможлива людська цивілізація. У тій новій соціальній і культурній реальності, у якій ми живемо, виникає ціла низка світоглядних питань, що стосується сфери вищої освіти, яких не існувало зовсім нещодавно. Наприклад, як розповідати студентам про релігію, враховуючи, що наше суспільство багатоконфесіональне, а церква відділена від держави?
За останній час з' явилася низка публікацій [26, 27, 28], присвячених проблемі формування світоглядної культури майбутніх фахівців. Автори висловлюють цілком обґрунтовану тривогу з приводу світоглядної культури наших студентів. Наприклад, В. Андрущенко і С. Дорогань відзначають, що "у багатьох випадках вищі навчальні заклади просто уникають світоглядної проблематики або ж обходяться простими коментарями щодо неї" [28, с. 6]. За останнє десятиріччя помітно скоротився цикл світоглядних дисциплін - філософії, соціології, політології, культурології. Світоглядний аспект викладання цих учбових дисциплін поступово відходить на другий план. В результаті виникає цілком реальна небезпека ідейно-світоглядного вакууму в системі освіти. Ось чому не можна відмовлятися від ідейно-світоглядного і ціннісного програмування системи освіти. Вихідним пріоритетом повинно бути формування вільної і відповідальної особистості, яка поєднує професійну компетентність з громадянською відповідальністю, має належний світоглядний кругозір і моральну свідомість. Якщо ж молодий фахівець не сформує стійкої упевненої світоглядної