Високим є показник старіння населення (частка людей у віці 65 років і старше - понад 20%). Основним фактором старіння населення є зниження народжуваності. Іншим негативним чинником є високий і постійно зростаючий ступінь старіння робочої сили (у середньому по Україні кожна п' ята економічно активна особа старша 50 років, а кожна чотирнадцята - старша працездатного віку). Особливо гострою є проблема старіння робочої сили у сільській місцевості, а серед регіонів країни - у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській областях.

Збереження такої тенденції призведе до суттєвого зменшення чисельності населення працездатного віку вже з 2007-2009 роках, коли досягнуть працездатного віку особи, народжені у 1990-1992 роках (початок періоду різкого зниження рівня народжуваності). За існуючого рівня народжуваності прогнозується подальше зниження кількості народжених через подальше зменшення частки населення у віці 16-35 років.

Довготривала невирішеність соціальних про -блем у переважної частини українського суспільства сьогодні виступає одним із основних чинників виникнення та розвитку низки за-гроз у різних сегментах національної безпеки. Йдеться, зокрема, про дестабілізацію суспільно-політичних процесів, загострення конфліктів на релігійному ґрунті, зневіру у дієздатності влади, "вимивання" з країни кваліфікованої робочої сили тощо.

При виробленні основних напрямів державної соціальної політики в умовах трансформації українського суспільства у контексті упередження потенційних та нейтралізації наявних загроз національним інтересам, слід виходити з того, що: * економіка України на сьогодні об'єктивно не може повною мірою забезпечити реалізацію державою конституційно і законодавчо закріплених зобов' язань у сфері соціального захисту населення - не виконуються зобов'язання держави щодо

фінансування системи охорони здоров'я, освіти, культури та науки. Неефективною залишається система пільг;

в українському суспільстві відбувся прискорений процес диференціації доходів населення, наслідком чого стало глибоке розшарування суспільства за майновою, культурно-освітньою, професійною, іншими соціальними ознаками, деформувалася структура суспільства та суспільна свідомість. За таких умов значна частина населення дуже швидко "десоціалізується", маргіналізується, втрачає мотивацію до ділової активності. Саме на цьому ґрунті поширюються численні соціальні "хвороби" суспільства (злочинність, наркоманія, дитяча бездоглядність та бродяжництво тощо). Майнова диференціація та відсутність якісних змін у вирішенні соціальних проблем призводять до розмежування суспільства і в політичному вимірі (ставлення до державного устрою та суспільного ладу, до зовнішньополітичного вектора державної політики; оцінка дій влади). Зрештою така соціальна і політична стратифікація суспільства, за неефективної соціальної політики, є каталізатором суспільно-політичних збурень у державі, експлуатується політичними силами для вирішення вузькокланових інтересів;

в Україні поки що не створено умов для формування так званого "середнього класу". Частка середнього класу в українському суспільстві оцінюється, за різними даними, від 10% до 15%. Причому ці оцінки здебільшого включають лише майновий параметр. Проте саме середній клас у демократичних країнах, що становить від 60% до 90% населення цих країн, виступає гарантом соціальної стабільності, носієм державницької ідеології та опорою демократичних перетворень у суспільстві.

В Україні до категорії бідних потрапили верстви населення, які за загальноприйнятими показниками освітнього та фахового рівня, суспільної активності, іншими показниками у розвинутих країнах складають основу середнього класу. Становище, в якому опинилися ці групи суспільства (а це не менш як 40% активного населення країни), сприймається ними як катастрофа і протиприродне явище. Саме серед так званого "потенційного середнього класу" України, а нині фактично збіднілої частки населення, формується зневіра до влади, до перспективності обраного Україною шляху соціально-економічного і політичного розвитку, з'являється потяг залишити батьківщину та емігрувати до більш розвинутої країни.

При цьому до загроз національній безпеці України у соціальній та гуманітарній сферах згідно із Законом України "Про основи національної безпеки України" віднесено:

невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

криза системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

загострення демографічної кризи;

зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;

прояви моральної та духовної деградації суспільства;

зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва [3].

Проведений моніторинг загрозливих чинників для національної безпеки в умовах трансформації українського суспільства засвідчив, що до пріоритетних соціальних інтересів на сьогодні відносяться: підвищення рівня та якості життя населення; формування "середнього класу" та подолання бідності; ліквідація соціальної нерівності, різкого розшарування населення та захист прав працюючих, формування високопродуктивного трудового потенціалу, підвищення ціни робочої сили, забезпечення зайнятості; соціальний захист населення, адресне піклування про людину, соціальне забезпечення населення, а також формування теоретичних та практичних основ (моделі) соціальної держави; відродження соціальної інфраструктури, удосконалення системи освіти, охорони здоров'я; забезпечення житлових умов, продовольчої безпеки; визначення пріоритету загальнолюдських цінностей та механізму їх впровадження.

До загроз національній безпеці в економічній сфері віднесено:

істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково- технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку;

ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки;

нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі фінансової (фіскальної) політики