Але в силу політичних обставин Україна мусила прийняти царський протекторат. Інкорпорація українських земель до складу Російської держави спричинила, як слушно зазначає Л.Нагорна, кризу національної ідентифікації. "Царизмові, - пише вчена, - ідеологія і політична практика якого однозначно спрямовувалися на деетнізацію українства і його розчинення у "російському морі", вдалося крок за кроком ліквідувати українську автономію, витиснути з міського ужитку українську мову" [8].

Вихід з кризи було знайдено у період національної революції 1917-1920 рр., вплив якої сприяв утворенню федеративного бодай за формою державного устрою СРСР, розгортанню політики українізації 20-х - початку 30-х рр., що сприяло росту національного самоусвідомлення.

Але уникнути наступної кризи ідентифікації і на цьому шляху не вдалося. Адже, з одного боку, декларувалася лінія на розквіт націй і національних культур, з іншого - будь-який інтерес до національного підводився під формулу "буржуазного націоналізму" і жорсткого переслідування [9].

Водночас і в наукових дослідженнях заперечувалось існування української національної свідомості, а відтак, заперечувалось існування нації. Здійснювалося це, на думку Я. Дашкевича, з метою зведення українців до такої собі навіть не етнічної, а проетнічної аморфної маси. При цьому застосовувалися наступні методи і прийоми.

Механічне перенесення засобів сучасної етносоціології та етнопсихології (з переважанням методів опитування) на минулі століття з метою пошуків відповідей на уявну соціологічну анкету, а оскільки здобути такі відповіді неможливо, - зробити висновок, що дослідження підтвердило відсутність національної свідомості.

Перенесення методики і критеріїв західноєвропейської науки на дослідження українців як нації, хоча народи західноєвропейських країн своєю етнічною історією кардинально відрізняються від українського, який формувався на теренах Великого степового кордону між Європою і Азією, що й наклало дуже специфічний відбиток на етнічну історію українців.

Пошуки велися за писаними програмними документами типу національних декларацій, цілковито ігнорувалося національно-визвольне мотивування політичних дій.

Зведення свідомості тільки до етнічної, фіксування уваги лише на її ознаках з одночасним замовчуванням того, що, за наявності національної свідомості, етнічна свідомість - це її органічна складова частина, фундамент, на якому зростає національна свідомість.

Намагання розглядати національну свідомість у межах окремих соціальних станів чи класів, автоматично виключаючи поза їх межі так звану чернь, яка апріорі до жодного рівня певної свідомості не могла піднятися, адже стани і класи, мовляв, завжди антагоністичні, - і на цій підставі заперечувати можливість, формування єдиної понадкласової національної свідомості.

Заперечення ролі історичної традиції, тому що, за москвоцентричною системою історичних поглядів, княжа доба історії України - це "древнерусское" і "общерусское наследие", яке не могло - знову ж таки апріорі - мати жодного значення для нібито новоствореного українського народу.

Виведення за межі дослідження усіх інших, окрім українсько-польських, бар'єрних відносин, а отже, ігнорування українсько- тюркських по лінії Великого степового кордону й особливо українсько-російських, бо там нібито національних антагонізмів, а заразом і диференціації національної свідомості не було.

Заперечення національного змісту релігійних

рухів.

Конструювання в позанауковий спосіб кількох недостатньо обґрунтованих етно- і націогенних гіпотез, проблема етнонаціональної свідомості в яких так чи інакше мусить займати кардинальне місце [10].

Якісно новим етапом формування української нації як політичної спільноти можна визначити період здобуття Україною незалежності, суверенності, розбудови нею самостійної державності. 1 грудня 1991 р. 90% громадян України проголосували за вихід з СРСР, визнавши тим самим якщо й не свою належність до самостійної української нації, то принаймні свою готовність до неї належати.

Однак становлення і безумовне утвердження української державності, як засвідчили всі минулі роки після проголошення незалежності, відбувалися за надзвичайно складного політико-економічного, соціокультурного клімату. Катастрофічно поглиблювалася соціально-економічна криза, прискорено руйнувалися залишки господарського механізму. В деяких регіонах проявлялися навіть сепаратистські тенденції. Водночас реформа державно-суспільного устрою, що могла б реально засвідчити життєздатність української держави, не завжди йшла оптимальним шляхом.

За цих умов Україні не вдалося уникнути наступної кризи ідентифікації, яка виникла на грунті ейфорії від порівняно легкого здобуття незалежності й недооцінки можливих негативних наслідків від запровадження реформаторських моделей, слабо адаптованих до умов країни і не легітимізованих масовою свідомістю. Несправджені соціальні очікування обернулися внутрішньою невпевненістю, роздвоєністю свідомості, амбівалентністю ціннісних орієнтацій. "На цьому фоні, - звертає увагу Л.Нагорна, - зроблена на першому етапі незалежності спроба певної частини еліти нав'язати суспільству етнічну (закриту) модель нації, пропаганда своєрідного "національного романтизму" з присмаком автаркії і самоізоляції посилили не тільки суспільний скептицизм, а й прояви регіоналізації. Практична небезпека поляризації виявилася відразу ж у формі образів "справжнього українства" і "малоросійства", у протиставленні " денаціоналізованих манкрутів ультранаціоналістичним бандерівцям". Ідея етнонаціональної єдності в такий спосіб підрубувалася біля самого кореня" [11].

Відомий англійський політолог Е.Вілсон проаналізував шість моделей націотворення, запропонованих різними політичними силами, які з'явились в Україні в роки незалежності [12].

Національно-етнокультурна модель, запропонована рухом ще у 1989 р., виходила з концепції "одночасного національного відродження" як української нації, так й інших етнічних груп в країні, але передбачала для першої привілейований статус. Україна в цій моделі розглядається як постколоніальне суспільство, а "українізація" - як відновлення історичної справедливості. До речі, цю модель досить влучно узагальнив український політолог В.Кулик: "Українська держава повинна діяти так, якби вона