Близькою до національно-етнокультурної моделі Е.Вілсон вважає "модель мовних груп". Те, що її, як і першу, значною мірою підтримував Л.Кравчук, сприяло його програшу на президентських виборах 1994 р. Адже ця друга модель виходила з того, що етнос і мова по суті збігаються, а на практиці мова поділила самих українців.

Багато прихильників в Україні має модель подвійної ідентичності, яку Е.Вілсон назвав "інша Україна". Вона спирається на міф про спільне слов'янське коріння й ідею "єдиного російсько-українського культурного простору" і розмитих кордонів. Росіяни і російськомовні українці ("українороси"), які обстоюють цю модель, часто виступають як носії реліктового "радянського патріотизму" і живлять комуністичну ідею. Ідею слов'янської єдності експлуатує так звана модель євразійської ідентичності, один з варіантів якої під час передвиборної кампанії 2002 р. озвучували соціал-комуністичні сили.

Модель, яку, починаючи з 1994 р., обстоював Президент України Л.Д.Кучма, англійський політолог охарактеризував як синтетичну. На його думку, в неї вплетені водночас і елементи радянської, і елементи української етнокультурної традиції, що робить її еклектичною.

З цим висновком Е.Вілсона щодо еклектичності даної моделі важко погодитися, оскільки саме такий "громадянський" підхід - єдиний, який здатний "працювати" на ідею української політичної нації. Поки що модель "української політичної нації" відбудовується різними політичними силами на дещо відмінних підвалинах. Але вихід за межі етнічності як ідентифікаційного чинника прокладає шлях до трактувань політичної нації як горизонтального об' єднання співгромадян, що має серйозне консолідаційне навантаження. Важливим кроком у цьому напрямі є зафіксоване у Конституції України трактування українського народу як громадян України всіх національностей. Цим не тільки було усунуто термінологічний різнобій у трактуванні понять "український народ" і "народ України", а й здійснено крок до загальноцивілізаційного розуміння народу, насамперед, як "демосу", а вже потім як етносу.

Отже, можна констатувати, що на сучасному етапі процес формування політичної нації триває, але він визначається певною низкою проблем. Останні пов' язані з регіональною відособленістю; усталеністю принципів суспільної свідомості, залишеної у спадок комуністичною ідеологією, стосовно національного питання; різноманітністю підходів політичних сил до проблем націотворення та розв' язання інших питань демократичного розвитку українського суспільства. Тому важливим є вирішення двоєдиного завдання - вироблення системи сталих інституційних орієнтирів, що визначають обличчя сучасної політичної нації, і освоєння плюралістичного типу самоідентифікації особи, що випливає із самої сутності демократії. Вимога останньої -

ЛІТЕРАТУРА

Сміт Ентоні. Національна ідентичність / З англ. переклав П.Паращук. - К.: Основи, 1994. - С. 23.

Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. - К., 1998. - С. 343-344.

Євтух В. Якою має бути етнополітика української держави // Віче. - 1992. - № 3. - С. 114.

Лісовий В. Етнокультурна основа етнічної самосвідомості // Етнічна самосвідомість і національна культура. - К., 1991. - С. 117.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Київ;Філадельфія, 1995. - С. 189.

Вівчарик М.М., Панченко П.П., Чмихова В.І. Українська нація: шлях до самовизначення. - К.: Вища школа, 2001. - С. 11.

Історія України: Курс лекцій. - У 2-х кн. - Кн.1. - К., 1991. - С. 351-352.

Нагорна Лариса. Українська політична нація: лінія розламу і консолідації // Віче. - 2000. - № 1. - С. 139.

Там само. - С. 140.

Шашкевич Я. Українське відродження національної меншості // Україна в сучасному світі. - К., 1990. - С. 6769.

Нагорна Лариса. Назв. праця. - С. 154.

Вилсон Е. Национальная идентичность в Украине // Политическая мысль. - 1999. - № 3. - С. 115-124.

Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. - К.: КМА, 1999. - С. 25.

Цит. за: Каспэ. Демократические шансы и этнополитические риски в современной России // Полис. - 1999. - № 2. - С. 38.